Таємнича тиша Ганни Ярославівни: як самотність розкрила серця
Ганна Ярославівна прокинулась на світанку, коли перші промені сонця ледве пробивалися крізь важкі хмари над містечком Винники. Вона неспішно приготувала собі гарячий бутерброд із сиром, запарувала міцну каву з м’ятою. Сьогоднішній день обіцяв бути вільним від клопотів, тож можна було дозволити собі трішки розслабитися. Ганна пішла до затишної вітальні, ввімкнула старий телевізор, який гудів від часу, коли раптом різкий дзвінок у двері розірвав тишу.
— Хто б це міг бути? Я нікого не чекаю, — прошепотіла вона собі під ніс і пішла відчиняти. Ганна наблизилася до дверей, вже збиралася повернути ключа в замку, коли раптом почула розмову за дверима. Вона завмерла, прислухалася, і від почутого її серце стиснулося від жаху.
Ганна Ярославівна ухвалила важке рішення, яке далося їй із великим трудом. Але виходу не було. Вона втомилася від байдужості оточуючих, від їхньої холодності й неуваги. Декілька разів вона сходила до місцевого магазину, закупила солідний запас продуктів, повернулася додому, замкнула двері на всі замки й заблокувала деякі номери в телефоні. Окрім номера доньки та найближчих, звісно.
Її донька, Оксана, жила у далекому місті й дзвонила рідко. Напевно, там їй було краще, ну й нехай, Бог їй суддя. Решта ж, здавалося, ставилися до Ганни Ярославівни так, що навряд чи згадають про неї. Зазвичай вона сама дзвонила першою, вітала всіх, вислуховувала їхні скарги й проблеми, але її власне життя нікого не цікавило.
Сусіди заходили лише по сіль, борошно чи щось інше, що їм раптом знадобилося, коли магазин уже зачинений або просто лінь туди йти. Подруга дзвонила, щоб похизуватися успіхами онуків чи розповісти про свою відпустку, не даючи Ганні й слова вставити. А сестра, Марія, обожнювала заглядати в гості на ароматні пиріжки й запечену рибу. З апетитом частувалася, а потім обіцяла:
— Галю, голубко, в мене є пляшечка чудового червоного й чудовий твердий сир, привезли з-за кордону. Давай зустрінемося на тижні, посидимо в мене, побалакаємо!
Ганна Ярославівна чекала конкретного запрошення, але Марія, як завжди, розчинялася у своїх справах і проблемах. До наступного разу, поки Ганна сама не сумувала й не дзвонила першою. З іншими було приблизно те саме. Ніхто вже не пам’ятав, скільки разів вона всім допомагала. Ні, Ганна Ярославівна не чекала подяки. Вона допомагала від щирого серця й не вважала, що їй хтось щось винен. Але все ж хотілося хоч краплі уваги, хоч трохи тепла.
Кажуть, не роби добра — не отримаєш зла. І все ж у глибині душі так хотілося, щоб і їй дісталася частка турботи. Ганна Ярославівна була пригнічена. Їй здавалося, що вона нікому не потрібна. Швидше за все, її зникнення навіть не помітять. Тим краще — нехай спаде завіса ілюзій, нехай розкриються очі на правду. Не дарма ж люди йдуть у монастирі чи їдуть у глушину, щоб жити відлюдниками. Нічого, вона не пропаде!
Перший день її добровільного затворництва підтвердив її найпохмуріші думки. Ніхто не дзвонив — ні на телефон, ні у двері. Ганна прийняла гарячу ванну, намазала обличчя кремом, зробила собі бутерброд із товстим шматком сиру й влаштувалася дивитися серіал. Погода за вікном була жахливою — сіре небо, холодний вітер, тож вона навіть не шкодувала про своє рішення нікуди не виходити. Але незабаром сльози покотилися по її щоках. Головна героїня серіалу, її ровесниця, тяжко захворіла й згасала в самотності, всіма забута. Ніхто навіть не згадав про неї.
Ганна Ярославівна заснула в сльозах, вкрившись пледом на дивані, під монотонне бурмотіння телевізора.
Так минуло два дні.
На ранок третього дня слабкі сонячні промені все ж пробилися крізь хмари. Ганна Ярославівна прокинулася пізно, але, як не дивно, у дивно гарному настрої. На телефоні було два пропущені дзвінки від доньки — от тобі й на, не чула. Поки вона роздумувала, передзвонити чи ні, Оксана сама набрала її номер:
— Мам, привіт! Чому не відповідаєш? У тебе все гаразд? Я сьогодні вранці прокинулася, і щось не по собі, ніби щось не так. Потім зрозуміла — ти мені три дні не дзвонила! Мам, щось трапилося? Як ти почуваєшся? Я так за тобою сумувала. А знаєш, в мене для тебе новина! Хотіла пізніше розповісти, але не можу тримати в собі. Мам, у нас з Олегом буде дитина! Уявляєш, ти скоро станеш бабусею! А ще Олега переводять за роботою до нашого міста. Ми будемо жити поряд, я так рада, мам! А ти?
Наступного ранку у двері несподівано подзвонили. Ганна Ярославівна тихо підійшла, навіть не стала дивитися у вічко — думала, подзвонять і підуть. Але за дверима почулися голоси сусідів,Ганна посміхнула, відчинила двері й почула: «Ой, Галю, а ми вже стурбувалися, думали, де ти поділася — заходь, чаю поп’ємо!»
