Олег вискочив із під’їзду та швидко рушив у бік крамниці. Він поспішав встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох і тримала на руках таку саму крихітну собачку.
— Тітонько, купіть моєму цуценяткові хліба, — тихо промовила дівча, з надією подивившись на жінку, яка заходила всередину.
— Доню, де твоя мама? Чого ти так пізно на вулиці? Іди додому! — суворим тоном відповіла та й увійшла.
Олег, який бачив усе це, зупинився. У дівчинки був сумний і знедолений погляд. Він зрозумів: тут справа не в собачці… На відміну від тої жінки, він здогадався — дівчинка голодна і просить їжу для себе.
— А твоя песик їсть хліб? — привітно запитав він, підійшовши ближче.
— Так, — запевнила маля. — Взагалі, він любить ковбасу й цукерки. Але коли дуже голодний, то їсть і хліб.
— Зрозумів, — похмуро сказав Олег. — Почекайте трохи, я швидко…
Усередині він швидко взяв хліб, додав молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, а батька він і не знав. Олег пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й запивала на тиждень. Бувало, він увечері обходив дитячі майданчики, світив у пісочниці ліхтариком і знаходив іноді шматок печива чи цукерку… Він пам’ятав свій погляд — безпорадний, голодний. І в цієї дівчинки біля крамниці був такий самий…
Виходячи, він підійшов до неї. Хотів віддати пакет із продуктами, але зрозумів — вона сама не донесе, адже на руках у неї тремтіла собачка.
— Я купив твоїй песикові трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Олег.
— Ні. Ось у тому будинку, — показала вона на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Підем, допоможу донести.
Погляд дівчинки одразу засяяв. Вона весело пішла попереду, приспівуючи знайому Олегові мелодію.
— Як тебе звати?
— Олеся, — відповіла вона. — А це мій друг, Кузя.
Вона показала на собачку. По дорозі розповіла, що живе з мамою та бабусею, а недавно знайшла Кузю на вулиці й забрала додому. Олег ще сподівався, що помиляється. Може, у Олесі все гаразд, просто вони бідні?
— Ось тут я живу, — показала вона на вікно другого поверху, звідки лунала голосна музика. — Я не піду додому. Похожу тут біля під’їзду. Давайте нам їжі, ми з Кузею повечеряємо.
— А бабуся вдома? — спитав чоловік. На вулиці вже було близько одинадцятої.
— Так. Вони з мамою п’ють на кухні, — похмуро сказала Олеся.
Олег стояв у розгубленості. Навкруги було темно й безлюдно. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзда й наполягав, щоб вона пішла додому.
— Зайди з Кузею в кімнату, повечеряй і лягай спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твою собачку вкрали?
Олеся міцніше притиснула цуценя й похитала головою. Олег підвів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов геть. Настрій був жахливим. Він думав, що тепер інші часи, соцслужби працюють краще. Але ні — все, як і раніше…
Дома дружина спочатку накинулася на нього — вечеря холодна, вона вже стурбувалася. Марія була на шостому місяці вагітності, тому Олег звик до її змін настрою. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, вона почала розпитувати.
За вечерею він розповів про Олесю, про її маленького песика, який, схоже, був єдиним другом дівчинки.
— Молодець, що допоміг. Хоча б повечеряє як слід, — сумно сказала Марія. — Та не переймайся, безпритульних дітей багато, ми не врятуємо всіх. Тем більше у нас скоро з’явиться син, тобі треба піклуватися про нього, а не про чужих дітей.
Олег розумів, що вона права, але в ту ніч ледь спав. Не думав, що ця маленька Олеся так глибоко йому влізе в серце…
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки й зайшли в магазин. Біля входу знову стояла Олеся… Дівчинка голосно плакала, наче в неї сталося велике горе.
— Олесю! Що трапилося? — Олег підбіг і присіб біля неї.
— У мене Кузю забрали! — схлипуючи, сказала вона. — Хлопці відібрали його й пішли у той двір.
— Стой тут, я зараз! — крикнув він і помчав туди.
Повернувся через п’ять хвилин із песиком на руках. Марія вже сиділа з дівчинкою на лавочці і заспокоювала її.
— Не плач! Дядько Олег знайшов твого Кузю, — посміхнулася вона, побачивши чоловіка. — Олеже! Ми не можемо залишити це так. У дівчинки синці на обличчі й руках, схоже, від мами. Я викликаю поліцію!
— Викликай! — підтримав він і підійшов до Олесі.
Вона обняла його за шию, благала не віддавати її. Він почувався зрадником, але розумів — так жити не можна.
ПоліА через рік у їхньому будинку вже сміялися двоє діток — маленький Андрійко та Олеся, яка тепер знала, що її люблять, а Кузя всім серцем обожнював свою нову сім’ю.
