— Ну, я пішов… Олесю.
— Іди.
— Я йду, Олесю, чуєш?
— Іди, Василю, іди.
Лише коли двері за Василем зачинилися, Олександра дала волю сльозам. Вона сиділа в старому кріслі, яке дісталося ще від бабусі, підібгавши ноги, і ридала. Тихо, як у дитинстві, коли боялася, що хтось почує. Плакала, доки не почала гикати, наче маленька дівчинка.
Як жити далі? Без Василя? Без людини, з якою вона ділила всі ці роки?
Олеся підвелася, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Василя ж немає. Сенс? Вона гепнулася назад у крісло, і сльози знову покотилися.
Але тут вона згадала про дітей. Незабаром повернеться донька Марічка, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Андрійко, він затримається на тренуванні. Вони ж хочуть їсти, їх треба годувати. Олеся зібрала волю в кулак, витерла сльози й пішла на кухню.
Згадуючи роки з Василем, вона знову розплакалася. Як? Як жити без нього?
Ввечері діти, як завжди, гучно ввалилися до хати, штовхаючись і підколюючи один одного. Але незабаром помітили відсутність батька.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — запитала Марічка.
— Так, до речі, де він? — підхопив Андрійко.
Олеся не втрималася. Сльози знову покотилися, вона опустилася на стілець і заридала навзрид.
— Мам, що трапилося? Він у лікарні? — злякалася Марічка.
— Ні… він пішов… — вимовила Олеся. — Назавжди… до іншої жінки.
— Що?! — хором скрикнули діти. — Мам, це що, жарт?
Але це не був жарт.
У Андрійка задрижала губа. Хоч він і спортсмен, але йому всього тринадцять, і він все ще дитина. Він безпорадно дивився на матір, потім на сестру, готовий розплакатися.
— Так, — Марічка рішуче потерла лоб. — Андрію, у ванну, умийся і роби уроки. Мам, годі сльози розводити. Треба думати, що робити.
Марічка була зібраною, швидкою, рішучою. Андрійко, не перечачи, послухався.
Пізніше Марічка зайшла до брата в кімнату.
— Плачеш?
Андрійко похитав головою, не піднімаючи очей.
Марічка обняла його, почахала по голові.
— Прорвемося, Андрюху. Чуєш? Ми — родина, а він там сам. Йому гірше.
— Мені його що, жаліти? — викрикнув Андрійко зі сльозами.
— Жаліти? Це ідея. Ми будемо щасливими, самими щасливими. А він ще зрозуміє, яку помилку зробив.
Заспокоївши брата і матір, Марічка пішла у ванну і там, нарешті, дала волю сльозам. Як? Як їхній тато, найкращий тато на світі, міг так вчинити? Не красавець, звичайний чоловік із зайвою вагою, якого мама годувала своїми пирогами. Почуття гумору — посереднє, лише мама сміялася з його жартів. Їздить на старенькій машині, яку сам лагодить. Працює начальником невеличкого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але в їхній родині завжди було добре. Марічка хвалилася подругам, що її батько — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося, ні…
Сльози текли, Марічка змивала їх холодною водою.
Життя пішло далі, спокійно, але вже без батька. Слово «тато» зникло з їхнього лексикону. Тепер казали «він» або «батько», і то все рідше.
Одного разу Марічка почула за спиною:
— Марічко, Марічко, почекай!
Вона обернулася. За нею, засапуючись, біг батько — незграбний, у тісному костюмі-трійці, з краваткою, яка, здавалося, душила його.
Марічка відвернулася і прискорила крок.
— Доню, постривай! — благав він.
— Чого тобі? — холодно кинула вона.
— Ось, гроші… візьми, — Василь простягнув пачку купюр. — Тут багато. Приходь до нас, Марічко. Тетяна, вона добра, шубами торгує. Шубку тобі підберемо. І мамі на день народження шубу подаруємо, норкову! Тетяна мені все дозволяє. Ми скоро знову в Туреччину летимо, за шубами…
— Та йди ти… у поле, — різко сказала Марічка.
— Навіщо в поле, доню?
— За шубами. На інші три букви не можу — виховання не дозволяє… тату.
Василь завмер, наче його облили крижаною водою. Він же знав, що грошей у родині не вистачає. Жили скромно, а тут ще він… закрутив з Тетяною.
Все почалося з колеги, Грицька. Той запросив Василя в гості до своєї знайомої, а там була Тетяна. Спочатку вона йому не сподобалася — занадто яскрава, вульгарна, велика, як ведмедиця. Дивилася на нього так, ніби хотіла проковтнути. Василь посидів трохи й пішов додому.
Того вечора він вперше обманув Олесю, сказав, що затримався на роботі. Серце калатало, сором душив. Олеся вирішила, що він захворів, а йому просто було так стидно, що температура підскочила.
Потім Грицько знову умовив: «На півгодинки!» І знову Тетяна.
— Та годі тобі! Нудно їй самій. Що з тебе втратиться? Шуба норкова для Олесі — хочеш?
— Хочу…
І він пішов, а потім ще й ще, вся ця проклята шуба, і сам не помітив, як опинився в ліжку з Тетяною, плакав по дорозі додому, так було гидко й соромно перед Олесею, а потім вона дізналася… і не простила, наказала йти, а Тетяна раділа, а тепер він стоїть під дощем, дивиться на вікна рідної хати і розуміє, що шуба — ніщо порівняно з тим, що він втратив.
