ХХронiки старого листа: кохання сильнiше за минуле
Зранку Тарас повернувся зi стройки виснажений. Лiтом вiн пiдробляв будiвельником — не вічно ж сидiти на шиї у матерi. Залишився рiк до закiнчення унiверситету, потiм — робота за спецiальнiстю i весiлля з його коханою Соломiєю.
«Мамо, можна на вихiднi до села? Вiдпочинемо, я на рибалку сбiгаю», — запропонував вiн, допиваючи вечерю.
«Я саме збиралася запропонувати, сину, — вiдповiла Оксана, ставлячи перед ним чай. — Думала, ти втомився, не до сiлських втiх. Може, продамо хату? Якщо нiхто там не живе, вона зруйнується. Пiсля смертi батька ми туди не їздили. Якщо вона вам не потрiбна, грошi на весiлля знайдемо».
«У батькiв Соломiї дача пiд Києвом, — кивнув Тарас. — Я за. Давай продамо. У п’ятницю ввечерi поїдемо».
«I Соломiю візьмемо», — додала Оксана, посмiхаючись.
Тарас проводив у селi кожне лiто в бабусi. Пiсля її смертi батьки їздили туди вiдпочивати, навіть город садили. Але пiсля того, як батько загинув, мати забула про хату.
У п’ятницю ввечерi вони їхали автобусом. Тарас дивився у вiкно, Соломiя спала, схиливши голову йому на плече. Дорога була недовгою — пiвгодини, але в спеку здавалася вiчнiстю. Нарештi автобус зупинився на околицi села. Пасажири, хапаючи сумки, поспiшали вийти. Тарас зiйшов зi сходинок, вдихаючи тепле повiтря.
«Ой, вся сорочка мокра, бiдний», — пожалiла його Соломiя.
«Нiчого, — усмiхнувся вiн. — Дiйдемо, залишимо речi й пiдемо на рiчку».
Вони йшли через село, iгноруючи цiкавi погляди мiсцевих. Жiнки вiталися, провожаючи їх очима, але не питали, куди йдуть — у селi так не роблять. Тарас нiс сумки з їжею, відчуваючи полегшення пiсля душного автобуса.
Двiр старої хати заростав бур’яном i кропивою. «Обережно, дивись пiд ноги», — попередила Оксана. Соломiя скрикнула, притиснувшись до Тараса. Iржавий замок пiддався легко. Всi троє увiйшли в прохолодну хату i завмерли.
«Неначе й не від’їжджала», — зітхнула Оксана, охоплена спогадами.
Тарас пiзнавав знайомi деталi: вицвiлi фото на стiнах, вирiзанi ним у дитинствi з журналiв картинки, короткi занавiски. На залiзних ліжках лежали подушки пiд в’язаними ковдрами. Посерединi хати стояв стiл, накритий потертим синім покривалом.
«Затишно тут, — сказала Соломiя. — Не шкодуєш продавати?»
«Я розберу речi, — сказала Оксана. — Тарасе, принеси дров, вони в дворі. Соломіє, оглянься поки».
Хата ожила. У печi трiщали дрова, на столi з’явилися гречка, чай, цукор, печиво. Стара плитка з відкритою спiраллю грiла. Тарас принiс води з криниці, Оксана поставила чайник. Коли стало спекотно, вiдчинили вiкна та дверi, випускаючи тепло. Тарас iз Соломiєю пiшли купатися на рiчку.
Вночi не спалося — хата скрипiла, наче скаржилася на стаВони продовжували жити своїм щастям, і лише інколи, коли Тарас дивився на сина, в його очах з’являвся тіньна тінь того старого листа, який назавжди залишився у минулому.
