Олесь вийшов із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше, ніж у будь-якому іншому куточку світу. А побував він у багатьох країнах, і щоразу серце тягнуло його додому.
Він йшов знайомими з дитинства вулицями, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими — з двома. Двір великий, поділений на дві частини: дитячий майданчик із яскравою гіркою, пісочницею та простими турніками. Колись тут були гойдалки та залізна напівкуля — «павутинка». Саме падіння з неї залишило шрам над бровою.
Другу половину двору займало футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Зимою його заливали під ковзанку. Ранок був порожній. Якби під рукою був м’яч, Олесь неодмінно би влучив у ворота, як це робив колись.
Ох, були ж часи… Сергій подався до Сибіру, оженився, двоє дітей. А Іван вже другий термін відбуває. Так і розкидало їх життя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Олесь гукнув, щоб не зачиняв двері. Погане світло ледве розганяло темряву. Скільки не вкручували яскравіші лампи — хтось завжди повертав старі. Диво, що ніхто ще не зламав ноги на цій темній сходівці.
Олесь піднявся на другий поверх і зупинився біля металевих дверей праворуч. Тут колись жила Оксана. Не Ксеня, не Ксюша, а Оксана. Так вона просила називати себе. Його перше, відчайдушне і безвідповідне кохання.
Колись він часто тиснув на дзвінок і тікав до себе на третій поверх, чекаючи, коли вона вигляне. Миттєво пронеслася думка зробити те саме, але тепер він уже не такий швидкий. Та й дорослому чоловікові личить краще. До того ж, він не знав, чи живе вона ще тут.
Він усміхнувся і пішов нагору, до своєї колишньої квартири. Двері завжди відчиняла мати, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Олесь тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Він натиснув дзвінок. Замок клацнув, і двері відчинилися. Побачивши сина, мати розчинила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обійнялися прямо на порозі. Вона відсторонилася. — Дай на тебе подивитися. — І знову пригорнула його.
Коли був живий батько, вона фарбувала волосся, укладала його. Тепер на проборі чітко проступала срібляста смуга.
— Ти мені снився минулої ночі. Так і знала, що приїдеш. Надовго? Ой, чого ж ми у дверях… Заходь! — Вона зачинила двері і знову обійняла сина.
Перша радість минула. Олесь роззувся, узяв з полички свої капці. Вони завжди чекали його тут. А ось батькові шльопанці мати прибрала.
— Це тобі, мамо. — Він подав їй пакет із подарунками.
— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, все ж зазирнувши всередину. — Зараз поставлю чайник. Може, поїси? — Почала метушитися на кухні, накриваючи на стіл.
— Ой, дурна голова. Хліба забула купити. Зараз швидко збігаю… — Вона зупинилася посеред кухні і безпорадно закліпала. — Магазини ще закриті.
— Нічого. Потім сам схожу. Присядь, — заспокоїв її Олесь.
Кухня здалася йому крихітною. Навіть каюта на судні більша. Як вона встигала підтримувати тут порядок?
— Ну, як ти? — Він поклав руку на матерОлесь глянув на руки матері й побачив на них ті ж морщини, що й на її душі — глибокі, немов риття плуга, але тепер він знав, що саме тут, у цьому старому будинку, його чекає не лише мати, а й та, що колись була його першим коханням, а тепер, можливо, стане останнім.
