Чарівний комісаріат
Я, Олеся, часто згадую своє дитинство, і кожного разу перед очима постає той комісаріат — наче крамниця див, куди ми з подругами зазирали після школи. Мені було одинадцять, я вчилася у п’ятому класі, а світ здавався наповненим таємницями. Разом із Соломією та Марічкою ми перетворювали звичайні дні на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожен предмет ховав свою історію. Навіть зараз, через багато років, я заплющую очі і бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.
Того року ми з дівчатами були нерозлучні. Соломія з її вічно розкуйовдженими косами мріяла стати археологинею, а Марічка, найсерйозніша з нас, носила у рюкзаці зошита, куди записувала «важливі думки». Я ж, Олеся, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею казки, то мандрівницею. Після уроків ми не квапилися додому, а бігли до комісаріату на розі нашої вулиці. Він був старий, з потертою вивіскою і скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладіна, сповнена загадок і чудес.
Магазин був невеличким, але всередині здавалося, що він безмежний. Полиці ломилися від речей: старовинні свічники, пошарпані книжки, сукні з мереживними комірами, годинники, які давно зупинилися. Продавчиня, тітка Галя, завжди сиділа за прилавком із в’язанням і добродушно бурчала: «Дівчатка, не бешкетьте, нічого не розбийте!» Але ми й не думали бешкетувати — ми були дослідницями, шукачками скарбів. Соломія одного разу знайшла мідну браслетку у вигляді жука й стверджувала, що це талісман давньої княгині. Марічка перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку ж сукню. А я любила книжки — особливо одну, з пошарпаною обкладинкою, про козаків. Я уявляла, як знаходжу мапу скарбів, сховану між сторінками.
Одного разу, у холодний листопадовий день, ми знову заглянули до магазину. На вулиці мрячив дощ, наші черевики хлюпали, але всередині було тепло і пахло пилом та м’ятою. Я одразу кинулася до своєї улюбленої полиці з книжками, а Соломія потягнула Марічку до скриньки з біжутерією. «Олесю, йди сюди! — скрикнула Соломія. — Дивись, яке каблучко!» На її долоні лежало тоненьке кільце з блакитним камінчиком, тьмяним, але все одно чарівним. «Це точно з палацу!» — заявила вона. Марічка, примружившись, додала: «Або зі скрині якоїсь графині». Ми реготали, міряли каблучко по черзі, і я відчувала себе героїнею казки.
Тітка Галя, помітивши наш запал, підійшла й усміхнулася: «Подобається? Це всього п’ять гривень, дівчатка. Біжіть, поки не забрали». П’ять гривень! У нас у кишенях було тільки на булочки у шкільній їдальні, але ми не розгубилися. «Давай зкинемося!» — запропонувала я. Ми висипали всі монетки з кишень: в мене було дві гривні, у Соломії — гривня й дріб’язок, у Марічки — півтора. Не вистачало, але ми не здавалися. «Тіто Галю, — благала Соломія, — можна в борг? Ми завтра принесемо!» Тітка Галя похитала головою, та очі її сміялися: «Гаразд, забирайте, але щоб завтра борг віддали!»
Ми вийшли з магазину, ніби здійснили подвиг. Каблучко лежало у кишені у Марічки, і ми по черзі торкалися його, наче воно й справді було чарівним. Вдома я не могла заснути, уявляючи, що каблучко належало якійсь мандрівниці, яка перетнула моря. Наступного дня ми з дівчатами віддали борг — я навіть відмовилася від булочки, щоб зібрати свої п’ятдесят копійок. І хоча каблучко згодом загубилося (Соломія клялася, що залишила його у рюкзаку), ті емоції залишилися зі мною назавжди.
Той магазин був не просто складом старих речей. Він навчав нас мріяти, вірити у дива, бачити у звичайному щось особливе. Ми з Соломією та Марічкою потім виросли, роз’їхалися. Соломія стала геологинею, Марічка — дизайнеркою, а я — вчителькою літератури. Але кожного разу, коли ми телефонуємо, хтось обов’язково згадує: «А пам’ятаєте той комісаріат?» І ми сміємося, ніби знову одинадцятирічні, і перед нами полиці, повні історій.
Тепер я живу у великому місті, і таких комісаріатів майже не лишилося. Іноді я заходжу до антикварних крамниць, але це не те — занадто вилискувате, без тієї магії. Я сумую за скрипучими дверима, за тіткою Галею, за нашими дитячими фантазіями. Недавно я знайшла у скрині стару книжку — ту саму, про козаків. Відкрила, вдихнула запах сторінок і ніби повернулася у п’ятий клас. Може, той магазин і був нашим скарбом — не через речі, а через те, ким ми були в його стінах. І я вдячна долі, що в мене було таке дитинство — з подругами, з мріями і з крамницею див, яка назавжди лишилася у моєму серці.
