— Мамо, ну скільки можна?! — Наталка шпурнула на стіл свій телефон так, що екран блиснув і згас. — Кожен день одне й те саме! Кожен клятий день!
— Наталко, серденько, я ж не навмисне… — Марія Павлівна стиснула свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять вже зовсім не та.
— Забула! — Наталка зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мам, я ж пояснювала тобі сто разів! Тицяєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю — зелену!
— Я ж натискала зелену…
— Ні, мам, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це означає, що ти скинула дзвінок!
Марія Павлівна безпорадно подивилася на доньку, потім на телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які то здавалися їй надто дрібними, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комуналку, стояв у коридорі, і всі сусіди ним користувалися по черзі. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо спитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Наталка зупинилася, подивилася на неї з таким болем, наче почула щось жахливе. — Як це не потрібен? А раптом з тобою щось станеться? А якщо я хвилюватимуся? А якщо…
— Гаразд, гаразд, — поспішно погодилася Марія Павлівна. — Навчуся. Покажи мені ще раз.
Наталка сіла поруч, взяла мамин телефон. Її пальці були довгі, доглянуті, з манікюром, який Марія Павлівна завжди вважала надто яскравим. А її власні руки — у вікових плямах, з узлуватими суглобами — виглядали поруч із доччими зовсім по-старому.
— Дивись, мам. Коли телефон дзвонить, загоряється екран. Бачиш? Ось тут, ліворуч, зелена кнопка з трубкою. Це означає «прийняти дзвінок». А праворуч червона — «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Марія Павлівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зідхнула Наталка. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як життя — це добре. Червоний — як кров, як небезпека — це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Марія Павлівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава й кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мам, ми ж це вже проходили. Натискаєш на моє фото у телефонній книзі. Ось, я тобі налаштувала. Бачиш? Моя фотка, а під нею — «Наталка донька». Натискаєш, і телефон сам набере мій номер.
Марія Павлівна подивилася на екран. Там справді було фото Наталки — усміхненої, молодої, красивої. Зовсім не такою, як зараз — втомленою й роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мам, воно ж перше у списку! Саме перше!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Наталка потерла скроні. — Знаєш що? Давай я тобі номер на холодильнику напишу. Великими цифрами. Будеш дзвонити зі стаціонарного.
— Але ж у мене його нема. Ти ж казала, що він непотрібний, якщо є мобільний.
— Тоді попросиш у сусідів.
— У яких сусідів? — Марія Павлівна розгубилася. — Я ж з ними не спілкуюся. Вони молоді, роблять кар’єру, їм не до мене.
— Мамо… — Наталка сіла на диван, закрила обличчя руками. — Я не знаю, що робити. Я дзвоню тобі щодня, а ти не береш трубку. Я біжу сюди — а ти ціла, просто не ту кнопку натиснула.
— Пробач мене, доню. Я ж не хочу тебе засмучувати.
— Я знаю. Але виходить, що засмучую.
Марія Павлівна сиділа й дивилася на свої руки. Колись ці руки готували обіди для всієї родини, пНо коли вона подивилася на доньку — на її втомлені очі, які все ще світилися любов’ю, — зрозуміла: вони впораються, адже головне в житті — не кнопки в телефоні, а тепле плече поруч, яке завжди підставиться, якби не сталося.
