Тіні минулого: драма на порозі дому
Ярослав, намагаючись крокувати безшумно, переступив поріг квартири у старому будинку на околиці Чернігова.
— Нарешті, я вже чекала, — почувся з кухні голос дружини, м’який, але з легким тривожним відтінком. — Хіба можна так засиджуватись на роботі? Будеш вечеряти?
Ярослав мовчки кивнув, сідаючи на стілець. Олена, його дружина, спритно підігріла котлети з картопляним пюре, наповнивши кухню затишним ароматом.
— Коханий, з тобою все гаразд? Виглядаєш якимось розгубленим, — з участю запитала вона, пильно дивлячись на чоловіка.
— Так, усе нормально, — ухильно відповів Ярослав, перебираючи край серветки. — Просто… Нам треба поговорити…
— Говори, — тихо, але наполегливо промовила Олена, сідаючи навпроти.
— Я зустрів іншу жінку, — випалив Ярослав і заплющив очі, ніби чекаючи удару. Він і уявити не міг, якою буде реакція Олени на його зізнання.
***
Раніше того вечора, проводжаючи Ярослава, Марійка притулилася до нього, обіймаючи так, ніби не хотіла відпускати. Її голос був ніжним, майже благальним:
— Любий, ти ж зробиш це сьогодні? Як обіцяв…
— Не знаю, — збентежено пробурмотів Ярослав, незграбно обіймаючи її у відповідь. — Але я постараюсь…
— Будь ласка, постарайся, — прошепотіла Марійка, її очі блищали у напівтемряві. — Рано чи пізно це все одно доведеться зробити…
Вона поцілувала його, затягуючи назад у теплу спальню, де час здавався застиглим.
***
За годину Ярослав ішов темними вулицями міста, відчуваючи, як серце стискається від страху. Як сказати дружині? Як подивитися у вічі Олені, яка п’ятнадцять років була його опорою? Як пояснити, що він, дорослий чоловік, втратив голову, наче парубок? І головне — як виправдати те, що він збирається зруйнувати сім’ю?
Перед очима виникли образи їхніх синів, Тараса і Богдана. Близнюки, їхня гордість. Їхні однакові карі очі, повні довіри, дивилися на батька з докором, ніби вже знали про його зраду. Ярослав похитав головою, проганяючи видіння.
Як вони з Оленою чекали цих дітей! Дізнавшись, що будуть близнюки, спочатку розгубилися — як впораються? Але Олена виявилася справжньою чарівницею. Вона відрізняла хлопчиків з півпогляду, встигала скрізь: і будинок у порядку тримати, і дітей виховувати. Годувала їх грудьми майже до року, не скаржачись на втому, не вимагаючи від Ярослава зайвої допомоги.
Після його робочого дня вдома завжди чекала гаряча вечеря, усмішка дружини та щасливий сміх синів. Олена вміла все: і заспокоїти капризних малюків, і виховати їх так, що ті росли слухняними, але не забитими. Вона прищеплювала хлопцям повагу до батька, робила все, щоб вони бачили у Ярославі приклад. І це працювало: Тарас і Богдан обожнювали батька, пишалися ним.
СинівЯрослав важко зітхнув, відчуваючи, як пустота всередині розростається, але знав, що вже немає шляху назад.
