Ліс занурювався у глибоку темряву. На сирій землі, під старим дубом, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а очі сповнені розпачу. Власні діти привели його сюди й покинули, ніби непотрібний сміттяр.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий будинок, землі, гроші мала дістатися їм. Але старий не вмира. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред безлюдного лісу, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але між його поривами лунав інший звук вовчий виття. Він знав: кінець близький.
Боже мій Невже так усе й закінчиться?.. прошепотів він, складаючи руки в молитві.
У ту мить хруснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Старий спробував підвестися, але тіло не слухалося. Очі впіймали рух у темряві, і раптом із чагарників вийшов вовк.
Звір повільно вийшов на стежину. Його шерсть блищала під місячним світлом, а очі палали, як дві жарини. Він оскалив ікла й наблизився.
«Оце кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи гострого болю від зубів. Але раптом сталося те, чого він ніколи не міг передбачити.
Вовк не напав. Він підійшов ще ближче, зупинився а потім похилив голову й тихо завив, ніби щось казав.
Дід, не розуміючи, простягнув руку, і на його подив звір не відступив. Навпаки дозволив доторкнутися до своєї густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розібрав смертельні залізні капкани й звільнив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, схоже, ніколи не забув.
Тепер той самітний хижак схилився перед ним, як перед рятівником. Вовк присідав ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З труднощами, майже без сил, дід вчепився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами вовка, бачив, як тіні інших звірів рухаються неподалік, але жоден не насмілився наблизитися.
Через кілька кілометрів попереду замаячило світло село. Люди, почувши гавкіт, вибігли й побачили неймовірне: величезний вовк акуратно опускав слабкого, але живого діда біля їхніх воріт.
Коли старого завели під дах, оточили добрі люди, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за його власних дітей.
