Забута радість. Щоденниковий запис
Соломія стояла біля вікна своєї маленької кухні, дивилася на сіре осіннє небо. До зарплати лишався ще тиждень, у гаманці лежали дві останні купюри по 500 гривень, а син Євген просив нові черевики. Серце болісно стиснулося від думки, як важко буде пояснити хлопчикові, що йому знову доведеться почекати. Йому всього десять, але він уже надто серйозно дивиться на світ. Надто рано він став дорослим, хоч Соломія мріяла дати йому щасливе дитинство.
«Мамо, може, я почекаю до наступного місяця? Ці черевики ще міцні!» – сказав Євген за вечерею. Соломія ледь стримала сльози від ніжності до свого дитяти.
Цей рік, мабуть, був найважчим у її житті. Він почався з того, що її чоловік Богдан, людина, яку вона вважала надійною, зібрав свої речі й оголосив, що йде. Іде до іншої жінки. «Мені потрібне нове повітря, розумієш? Я втомився від цієї рутини, від бідності!» – сказав він тоді, не звертаючи уваги на її заплакані очі.
Соломія не могла повірити. Все руйнувалося. Найстрашніше – вона залишилася з сином практично без засобів до існування. Богдан перестав допомагати, а відвідувати сина теж не приходив. Його новий роман зруйнував не лише їхній шлюб, але й сімейний бюджет.
Але Соломія була сильною. Вона влаштувалася на другу роботу – удень працювала адміністратором у медцентрі, а ввечері прибирала офіси. Іноді їй здавалося, що сили вже немає. Але вона завжди згадувала Євгенкові очі, його щиру усмішку – і це давало їй віру в завтрашній день.
Одного разу після важкого робочого дня Соломія вирішила провести вечір із сином на дитячому майданчику. Це був їхній спосіб трохи розслабитися: вона – з чашкою дешевої кави, він – на гойдалках або з м’ячем.
Саме тоді вона помітила дівчинку з яскравими блакитними очима й веснянками на щічках. Поруч із нею сидів чоловік – високий, стриманий, але з чимось дуже добрим у погляді. Він дивився на дівчинку так, як Соломія мріяла, щоб Богдан колись дивився на Євгена.
Її син, звичайно, миттєво подружився з дівчинкою. Діти, на відміну від дорослих, не роздумують над складнощами стосунків. Вже через десять хвилин вони бігали один за одним із криками: «Не впіймаєш!»
«У вас чудовий син», – сказав чоловік, звертаючись до Соломії.
«Дякую», – вона несміливо посміхнулася. «Ваша донечка дуже гарна!»
«Так, це Оленка», – кивнув він. «А я – Ярослав.»
Так почалося їхнє знайомство. Вони сиділи на лавочці, спостерігаючи за дітьми. Розмова йшла повільно, але природно. Соломія розповідала, як сама виховує сина, Ярослав – як уже три роки живе без дружини, яка після розлуЗ часом їхні вечірні розмови переросли у щось більше, і одного дня, коли діти грали у дворі, Ярослав тихо промовив: «Давай будемо разом – як сім’я», і Соломія, відчуваючи, як щось давно заморожене в її серці почало танути, просто кивнула.
