Я була старшою в багатодітній родині, що жила в невеликому селі під Харковом. На мої плечі лягла тягар турбот про молодших братів та сестер. Годувала їх, лікувала застуди, відводила до школи та садочка. Батьки ніколи не питали, чи хочу я цього, — просто кидали: «Треба!» — і справу з шиї.
Друзів у мене майже не було. Часу на них не вистачало, а однолітки насміхалися, називаючи мене «нянькою» та «плаксою». Їхні слова пекли серце, і я часто плакала, ховаючись у коморі. Батько, побачивши сльози, хапався за ремінь. «Виби́ю з тебе дурі́!» — кричав він, і кожен удар відлунювався болем не лише в тілі, а й у душі.
Дитинства в мене не було. Після дев’ятого класу батьки вирішили, що я маю стати кухарем — щоб родина завжди була ситою. Мене відправили до місцевого училища, навіть не запитавши моєї думки. Я підкорилася, як завжди, стиснувши зуби.
Через три роки я влаштувалася у невелику їдальню в місті. Батько вимагав, щоб я таскала додому їжу, але я відмовлялася. Матір одразу накинулася з докорами: «Егоїстка! Через те вся родина голодує!» Мою перву зарплатню вони забрали без розмов. Отримавши другу, я зібрала речі й втекла. Купила квиток на перший-ліпший потяг, не думаючи, куди він прямує. Головне — вирватися з цього пекла. Я знала: якщо залишуся, моє життя буде знищене.
Було тяжко. Я бралася за будь-яку роботу: мила сходи, підмітала вулиці, поки не влаштувалася посудомийкою у кав’ярню. Лише через роки мене допустили до кухні. Я збирала кожну копійку, навіть коли зарплата зросла. Мрія про власну хату, де я буду господинею своєї долі, не давала мені здатися. Жила я у літньої жінки, Одарки Петрівни, яка стала мені ріднішою за власну родину. Вона брала за житло сущую дрібницю, а я допомагала їй по господарству. Кожного вечора вона зустрічала мене гарячим чаєм з м’ятою та свіжими паляничками. У ці хвилини я відчувала себе щасливою.
Незабаром я зустріла Тараса, мого майбутнього чоловіка. Весілля ми не гуляли — просто розписалися у ЗАГСі. Я переїхала до його батьків, а через рік народила донечку, потім сина. Життя, здавалося, поліпшилося, але тіні минулого не відпускали. Батьки почали снитися мені вночі — їхні суворі обличчя, їхній крик. Я розповіла про це Тарасу, і ми вирішили поїхати до них. Я хотіла помиритися, показати онуків, відновити зв’язок. Накупила повні сумки гостинців — цукерок, фруктів, ковбас — та готувалася до зустрічі з тремтінням і надією.
Але коли я переступила поріг рідного дому, мене зустріли не обійми, а прокльони. Батьки накинулися з образами, а батько навіть замахувався кулаком. Мої брати спились, молодша сестра зв’язалася з поганою компанією. Ніхто навіть не глянув на моїх дітей, не запитав, як я жила всі ці роки. Матір захлопнула двері перед моїм носом, крикнувши: «Зраднице!» Я стояла, приголомшена, стискаючи ручки важких сумок. Може, хтось назве мене дріб’язковою, але я розвернулася, забрала гостинці й пішла. Назавжди. Навіть на їхні похорони не повернуся.
