«Оленко, виходь з моєї хати зараз же!» — більше не можу терпіти сестру та її дітей
У невеличкому містечку під Вінницею, де ранковий гамір базару змішується із запахом свіжого хліба, моє життя у сорок років перетворилося на хаос через сестру. Звати мене Наталя, і живу я сама у своїй двокімнатній хаті, яку з великими труднощами виплатила після розлучення. Але моя молодша сестра Оленка, її троє синів та її безвідповідальність довели мене до краю. Вчора я вигукнула їй з порогу: «Виходь з моєї хати зараз же!» — і тепер не знаю, чи правильно вчинила, але сил більше немає.
**Сестра, яка була рідною**
Оленка молодша за мене на п’ять років. Ми завжди були близькі, попри різні характери. Я — організована, працьовита, все життя тягнула все на собі. Оленка — легковажна, вічно в пошуках «кращого життя». У неї троє синів від різних чоловіків: Тарасові 12, Богданові 8, Іванові 5. Вона мешкає в орендованій кімнаті, перебивається випадковими заробітками, і я завжди їй допомагала — грішми, продуктами, одягом для дітей. Коли вона попросилася пожити в мене «на пару тижнів», я не змогла відмовити. Минуло вже три місяці.
**Моя хата — моя фортеця**
Після розлучення я вклала в неї все: ремонт, меблі, затишок. Працюю адміністратором у готелі, і моє життя — це порядок і стабільність. Але з приїздом Оленки та її дітей мій дім перетворився на ярмарок. Її сини носяться коридором, кричать, ламають речі, псують стіни. Оленка ж, замість їх виховувати, сидить у телефоні або йде «по справах», залишаючи дітей на мене.
**Хаос, який знищив мій спокій**
З першого дня я зрозуміла — це помилка. Тарас, старший, грубить, Богдан розмалював шпалери, Іван розмазує їжу по столу. Вони не слухають ні Оленку, ні мене — ніби звикли, що їхня мама тягає їх від одного «чоловіка» до іншого, а мій дім для них — лише чергова зупинка. Оленка не прибирає за дітьми, не готує, не допомагає. «Наталко, ти ж сама, тобі не складно», — каже вона, а я задихаюся від її нахабства.
Моя хата тепер схожа на гуртожиток. Брудний посуд у раковині, розкидані іграшки, плями на дивані. Я повертаюся з роботи й замість відпочинку мию підлогу, готую вечерю для п’ятьох, намагаюся заспокоїти дітей. Оленка ж або спить, або базікає з подругами. Коли я прошу її прибрати, вона закачує очі: «Ой, Наталко, не починай, я й так стомлена». Стомлена? Від чого? Від того, що живе за мій рахунок?
**Остання крапля**
Вчора я повернулася додому й не впізнала свою хату. По коридору носилися її сини, один ледь не збив мене з ніг. На кухні — гора посуду, у вітальні — розлитий компот на килимі. Оленка сиділа на дивані, гортаючи телефон. Я вибухнула: «Оленко, виходь з моєї хати зараз же!» Вона подивилася на мене, ніби на божевільну: «Ти серйозно? Куди я піду з дітьми?» Я відповіла, що це не моя проблема, але всередині мене тремтіло. Її діти застигли, дивлячись на нас, і мені їх стало шкода, але я більше не можу.
Я дала їй тиждень, щоб знайти житло. Вона почала плакати, казати, що я жорстока, що кидаю рідну сестру. Але де була її турбота, коли вона руйнувала мій дім? Де була подяка за все, що я для неї зробила? Мої подруги кажуть: «Наталю, ти права, досить бути їх спонсором». А мати, дізнавшись про сварку, дзвонить і благає: «Не виганяй Оленку, вона ж із дітьми». А я? Хіба я не заслуговую спокою?
**Страх і рішучість**
Я боюся, що вчинила надто різко. Оленка з дітьми справді у скрутному становищі, і я відчуваю провину, особливо за племінників. Але я не можу жертвувати собою заради її безвідповідальності. Мій дім — це все, що в мене є, і я не хочу, щоб він став пристановищем для її хаосу. Я запропонувала допомогти їй із пошуком житла, але вона відмовилася: «Ти просто хочеш позбутися нас». Може, і хочу. І не бачу в цьому нічого поганого.
Я не знаю, як складеться цей тиждень. Чи пробачить мене мати? Чи зрозуміє Оленка, що сама винувата? Чи я залишусь «злою сестрою», що вигнала родину на вулицю? Але я знаю одне: я втомилася бути їх рятівником. У сорок років я хочу жити у своїй хаті, де панує порядок, де я можу вільно дихати, де ніхто не топче мої кордони.
**Мій крик про волю**
Ця історія — мій крик про право на своє життя. Оленка, можливо, любить своїх дітей, але її безвідповідальність руйнує мій світ. Її сини, можливо, не винні, але я не можу бути їхньою матір’ю. У сорок років я хочу повернути свій дім, свій спокій, свою гідність. Нехай цей крок буде болючим, але я не відступлю. Я — Наталя, і я обираю себе, навіть якщо це розіб’є серце моїй сестрі.
