— Хочеш, забирай дитину собі, мені не шкода. Бачити її не можу. Але дай мені гроші,— сказала Віра.
У Оксани було видовжене обличчя з карими, трохи на випук, очима, великі зуби та важкий підборіддя. Зате волосся було густе, темне, кучерявилось великими локонами. Якось вона спробувала заколоти його на потилиці — вийшла пишна зачіска, але тоді недоліки обличчя стали ще помітнішими. Тому Оксана завжди ходила з розпущеним волоссям.
Фігура теж була ніби зліплена невмілими руками. Однак одягом можна було приховати все, а от обличчя…
Іноді на вулиці хтось із хлопців гукав їй услід:
— Ей, дівчино, давайте познайомимось!
Але коли вона оберталася, вони бурмотіли вибачення, мовляв, переплутали, і тікали.
— Нащо такий страхітливій такі чудові кучері?— зітхали заздрісні однокласниці.
Оксана й сама б із радістю віддала їх за будь-які рідкі й тьмяні, аби тільки обличчя виглядало хоча б трохи кращим.
Подруг у неї не було. А от один хлопець їй подобався. Він сидів у сусідньому ряду та інколи просив списати домашку або підказати на контрольній. Оксана вчилася відмінно.
Одного разу цей самий хлопець запросив її до кіно. Вона була на сьомому небі від щастя. Після сеансу вони йшли додому й балакали. Хлопець то й озирався назад.
— Кого виглядаєш? Боїшся, що побачать зі мною?— прямо запитала Оксана.
Він почервонів і зніяковів.
Біля її будинку він незграбно поцілував її. І в ту ж мить з-за рогу почувся глумливий регіт його друзів. Оксана все зрозуміла. Хлопці побилися об заклад, чи зважиться їхній товариш поцілувати потвору.
— Що тобі обіцяли за це?— вигукнула вона й кинулася додому.
Більше вона не дивилася в його бік і не давала списувати.
— Не журись, чоловіків вистачить і тобі. Я ж вийшла заміж, і ти вийдеш,— заспокоювала Оксану така сама негарна мати.
Оксана закінчила школу із золотою медаллю та вступила на економічний факультет університету. Вчилася легко й отримала червоний диплом. Але заздрила іншим, гарнішим одногрупницям, які гуляли, виходили заміж і навіть народжували під час навчання.
Після університету батько, досить відомий адвокат із купою корисних знайомств, влаштував її в престижну компанію.
Колеги поспішали після роботи додому, до чоловіків і вічно хворих дітей, а Оксана, навпаки, залишалася допізна, довиконуючи за всіх справи. Їй поспішати було нікуди. Співробітниці любили її за безвідмовність, а начальство цінувало — можна було покластися.
У подяку колеги намагалися познайомити Оксану з кимось із знайомих їхніх чоловіків. Найчастіше це були розлучені чоловіки, які залишили квартиру дружині та дітям. Втомившись від життя у оренді, вони радо б притулилися до надійної гавані. Тут і Оксана зійшла б. Але вона не хотіла так. Як і всі дівчата, вона мріяла про кохання. Нічми плакала й проклинала долю за те, що народилася такою некрасивою.
Потім помер батько, а за два роки — і мати. Вони були вже в літах — пізній шлюб, єдина пізня дитина. Оксана залишилася одна на світі. Час біг, вік невблаганно наближався до межі, коли шанс народити здорову дитину зменшувався.
Одна колега порадила їй поїхати відпочивати на південь.
— У нашого гендиректора була така ж проблема,— пошепки розповіла вона.— Хоча він і здорова людина, але безплідний. Дружина мріяла про дитину, а розлучатися не хотіла. Будинок, машини, статус… Лікарі порадили їм з прозорим натяком поїхати на море й добре відпочити.
Вони поїхали до Туреччини. Там вона й згрішила з гарним молодим офіціантом, попередньо дізнавшись його групу крові. Аби чоловік нічого не запідозрив. Розумієш, до чого я веду?
— А ти звідки знаєш? Про директора?— теж пошепки запитала Оксана.
— Неважливо. Головне — всі щасливі. Директор має спадкоємця. На відпочинку всі чоловіки — самотні, навіть якщо у паспорті є штамп. Засмажиш, відпочинеш, а там і справи з кимось складуться. Тільки обирай гарного, аби покращити породу.
— Немов цуценя на виставці чи коня на аукціоні?— обурилася Оксана.
— Мабуть. А ти як хотіла? Можна й тут спробувати, але мало що… А там усі приїжджі, усі самотні.
Оксана не дуже вірила в успіх, але взяла відпустку й поїхала на море. Одного разу, гуляючи набережною, вона познайомилася з приємним чоловіком — великим, ставним, з гарною статурою. Вона вдала, що підвернула ногу. Він, як справжній джентльмен, підхопив її, відвів у кафе, де вони й повечеряли.
Оксана не вагалася й відразу сказала, що їй потрібно. Чоловік не втік, не сміявся, лише уважно подивився на неї. І зрозумів усеКоли Георгій виріс, він знайшов свою любов, а Оксана, зрештою, знайшла спокій, знаючи, що її життя, сповнене самовідданості, дало плоди в щасливому майбутньому онука.
