За тиждень до 8 березня я ледве вибігла із зали суду. Очі щипали сльози, а в голові тільки крутилося одне речення: «Ви більше не чоловік і дружина». Чому він так зі мною вчинив? Чим я заслужила таке покарання від долі?
Я вийшла заміж у вісімнадцять куди там маминим пересторогам чи здоровому глузду. Була шалена закоханість, ночі, коли й не спалося, і відчуття, ніби ноги не торкаються землі, а літаєш у хмарах. Пять років минули, як в казці любила його і намагалася догодити у всьому: і борщ йому гарячий зранку в ліжко, і вареники лише з тією начинкою, яку він любить, і хату тримала такою чистою, що навіть кіт Остап боявся залишити слід лапою.
Але його сімя на мене дивилася скоса: «Олю, ти не пара нашому Сергію, знайдемо йому когось пристойнішого», так і крутилися їхні слова, як зла мантра. І з часом помітила: яке слово матері таке й чоловіка. Почав віддалятися, більше бурчати, критикувати мене за будь-який дрібязок.
Нашому синочкові було тоді пять. Сергій на початку обожнював малого, балував, як міг. Але поступово і до дитини став байдужий. Думаю, то ті ж його батьки нашепотіли: «Це не твій, Сергію, глянь, ніс не такий!» Хоча малий вилитий батько. Сергій все частіше ночував у тещі, міг не зявлятись днями. А як приходив постійно невдоволений, ще й голос на мене підвищував. Я далі старалася бути ідеальною і жінкою, і мамою, і господаркою. Але, здається, якщо ти для когось надто хороша, він швидше шукає, до чого причепитись.
Одного разу Сергій так розлютився, що навіть руку підняв. Не могла повірити: здається, ось-ось прокинусь, і це все лише поганий сон. Та все марно невдовзі після того сказав, що залишає нас. Просто зібрав речі й грюкнув дверима. Я слізно просила передумати, не руйнувати нашої сімї. А йому як горохом об стіну.
Я й досі його люблю хоч папери вже підписані й офіційно ми чужі люди. Сергій кидає декілька гривень аліментів щомісяця і кожного разу вимагає фото чеку навіть за булку хліба. Доводиться просити, пояснювати, клянчити гроші дарма, що це його син. Йому, здається, байдуже.
Сергій рідко забирає нашого Івася до себе. А якщо й десь водить, то на день-два не більше. Та й то син потім похмурий і мовчазний, не хоче з ним зустрічатись. Сергій, звісно ж, вважає, ніби я налаштовую дитину проти нього. Хоча я сама ще не змирилася з розлукою щоночі сльози, апетиту немає, вже й у дзеркалі себе не впізнаю. Стала кричати на сина за будь-яку дрібницю, а потім мучить совість: невже це я, та сама Оля?
Як далі жити, якщо душа наче після трудодня в полі? Щодня заходжу на сторінки Сергія у Facebook та Instagram хоч знаю, що тільки себе мучаю. Таким чином і дізналася: одружується з іншою. Ще одним ножем по серцю. Вже й не питаю, чому так рідко бачимося.
Мозок розуміє, що все скінчено й пора з цим змиритися. А серце вперто моє, вперто інакше не може. Як тут тої мудрості й сил знайти, га?