За стіною — не тиша
— Увімкни вже той клятий телевізор тихіше! — вигукнула Ганна Степанівна, ударивши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь гримнула музика ще голосніше. Здавалося, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де одночасно грали всі оркестри світу.
— Мамо, не нервуйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю в руках. — Поговори з ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Степанівна обернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць із ними по-людськи! А вони ніби глухі! Чи вдають!
За стіною знову щось гримнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Степанівна схопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Іванівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну що ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Сашком у дитинстві носились по квартирі.
— Це було вдень! І ми були дітьми! А ці… — Ганна Степанівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі хлопи, а поводяться гірше за малоліток.
Музика раптом стихла. У тиші, що настала, було чути лише тикання старих годинників на кухні та ледве помітний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, вони самі зрозуміли, що переборщують.
Але радіти було раненько. За кілька хвилин роздався протяжний, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Собака, — похмуро констатувала Ганна Степанівна. — Тепер ще й собака у них. Здоренний, судячи з голосу.
Собака вила так, ніби її душа розривалася від туги. Вий переходив у скигління, потім знову піднімався до нестерпних висот.
— Мамо, може, їй погано? Може, допомога потрібна?
— Яка допомога? Їм просто начхати на всіх! — Ганна Степанівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на х— Та годі вам тут вірити в усілякі дурниці, — сердито проказала Ганна Степанівна, але вже наступної ночі, коли за стіною знову зазвучала та сама мелодія, вона мовчки сіла у крісло, закрила очі і слухала — бо зрозуміла, що іноді любов навіть за межами життя гучніше за будь-яку тишу.
