Ганна Іванівна стояла біля вікна, сумно споглядаючи на запорошений снігом двір. У її квартирі було тихо, лише годинник розмірено відліковував хвилини. Вона давно на пенсії, а думки все частіше поверталися до її дорослих дітей — двох дочок і сина. Сьогодні в неї був день народження. Чи прийдуть вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Хоча, признатися, Ганна Іванівна вже давно не обманювала себе.
«Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік покинув мене з трьома малими дітьми, — гірко роздумувала вона. — Він не хотів брати відповідальності: йому набридав дитячий плач, вічний безлад і брак грошей. Мені було всього тридцять, старші лише пішли до школи, а молодший ще носив підгузники. Треба було годувати, одягати, вчити…»
Ганна Іванівна тоді не здалася. Працювала ким доведеться: і прибиральницею, і продавчинею, і нянею. Лише б витягнути дітей. На власне життя часу не залишалося. Вона мріяла лише про одне — щоб у дітей усе було, щоб вони не почувалися гіршими за інших.
Тільки тепер, озираючись назад, вона розуміла, що, мабуть, даремно ставила гроші вище за прості людські почуття. Дітям потрібна була не лише їжа та одяг, а й мати поруч — з книжкою в руках, з ласкавим словом.
Підтримки у ті важкі часи вона не мала. Чоловік пішов легко, наче викреслив родину зі свого життя. «Це був його вибір, — думала вона тепер без образи. — І я його не засуджую. У кожного своя дорога.»
Діти виросли, розлетілися по своїх гніздах. Кожен зайнявся своїм життям, завів сім’ю. Вона залишилася сама. Пенсія невелика, але Ганна Іванівна все життя відкладала «на чорний день» — для дітей. Копили на весілля, на квартири, на майбутнє онуків…
Але тепер, через роки, у неї залишилися лише заощадження, квартира — і порожнеча в душі. Нікому навіть слова сказати.
Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати «швидку». Ганну Іванівну госпіталізували, і через кілька днів лікарі поставили діагноз, що обрушив на неї жах: хвороба серйозна, прогноз — невідомий.
Медики повідомили її рідних. І ось сталося диво: всі троє дітей примчали до лікарні майже одночасно.
Сусідка по палаті навіть позаздрила:
«Який у вас щасливий випадок! Такі турботливі діти, і кроку від вас не відходять…»
Ганна Іванівна лише гірко посміхнула у відповідь. Вона занадто добре знала своїх дітей, щоб обманюватися.
Після виписки почалися щоденні дзвінки.
«Мамо, як ти себе почуваєш?»
«Мамусю, тобі чогось треба?»
«Мама, ти не думала скласти заповіт, щоб потім не було непорозумінь?»
Усе виглядало ніби турботливо, але в словах була холодна натягнутість. Не було там справжнього тепла, яке не підробиш. Ганна Іванівна відчувала: тут справа не в любові, не в тузі за матір’ю. Справа в грошах. У її двокімнатній квартирі в центрі міста. У її скромних заощадженнях, які вона все життя збирала для них.
Її серце боліло: невже все звелося до цього?
Останніми днями вона багато думала. Настільки багато, як давно не думала. Вона дивилася на темні вікна сусідніх будинків і розуміла — її старість проходить не так, як їй мріялося. Вона уявляла, як сидітиме біля груби, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А насправді — лише самотність і дзвінки за розкладом, наповнені прихованою користю.
Вона все частіше задумувалася: чи варто взагалі залишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?
З’явилася думка, дика і страшна навіть для неї самої: передати заощадження до благодійного фонду. А квартиру, можливо, заповісти сусідці Марії Степанівні — тій самій, що роками заходила до неї по вечорах, приносила продукти, витирала пил, питала: «Як здоров’я, Ганнусю?» — без підтексту, без розрахунку.
Рішення ще не було остаточним. Але в її серці вже дозріває розуміння: любов неможливо купити ні подарунками, ні квартирою, ні грошима. Любов або є, або її немає.
А життя — одне. І старість — одна.
І якщо їй судилося провести її самій, то хоч останні вчинки нехай будуть щирими, а не продиктованими почуттям обов’язку перед тими, хто забув про неї ще тоді, коли вона найбільше потребувала їхньої теплоти.
