Під материнським тиском
У свої тридцять пять років Ярина була скромною, навіть дещо закомплексованою жінкою. Вона жодного разу не зустрічалася з хлопцями чи чоловіками, хоч вже давно працювала бухгалтером у київській конторі зразу, як закінчила технікум, зайняла там посаду і так лишалася на одному місці.
Ярина не дуже слідкувала за собою, вдягалась переважно у безформний одяг, була трохи повненькою, часто з сумним поглядом і опущеними кутиками губ. Мама, Ольга, народила Ярину у віці вісімнадцять років, невідомо від кого батька вона ніколи не знала. Дитинство жила у бабусі в селі під Черкасами, школу там закінчила, а коли вступила до технікуму, перебралась в місто до матері.
Поки Ярина зростала у селі, Ольга розважалась у місті, хоча й працювала, але більше думала про веселощі й зустрічі з чоловіками. Вона була красива, безтурботна. В село приїздила раз на місяць, іноді й рідше, привозила доньці якусь дрібничку з магазину й знову зникала. Бабуся була суворою, тож Ярина не знала ані материнської ніжності, ані тепла.
Дотепер Ярина жила у двокімнатній квартирі з матірю в Оболоні. Ольга, якій минуло пятдесят, виглядала молодо й підтягнуто: користувалась дорогими кремами, регулярно відвідувала салон краси та навіть ходила на побачення. Дочка була їй повною протилежністю.
Ярина нарешті передала наприкінці робочого дня свої справи колезі, яка буде заміняти її на час відпустки, й вибралася з офісу.
Ось і знову відпустка, думала Ярина, відпускні гривні в сумці. Шкода, зараз мама все забере, а відпустку доведеться сидіти вдома. Скільки ж це триватиме? Чому я не можу настояти на своєму, вже ж не дитина, а мама тримає мене на короткому поводі. Вимогає гроші до останньої копійки, свої заробітки не можу витратити на себе. Ніякого просвітку…
Відчинила двері мама стояла в коридорі, вже чекала.
Нарешті прийшла, сказала Ольга. Ти отримала відпускні? Давай сюди.
Так, отримала, відповіла дочка. Зараз, дай хоч роздягнутися.
Встигнеш ще роздягнутися…
Ярина почала ритися у своїй сумці, шукаючи гаманець.
Господи, з такою торбою ходиш, як старенька! Не соромно? напосідала мама.
У Ярини на очах зявилися сльози.
А в мене є гроші на нову сумку? Ти ж все забираєш, до копієчки! зірвалось у неї, і вона сама здивувалася, що осмілилася перечити мамі.
Та ти не тільки з торбою страшною ходиш сама, як клуночок, неохайна й товста! Худі, приведи себе до ладу, бо соромно з тобою кудись показуватись! саркастично сміялася Ольга.
Соромно? крикнула Ярина, А в мене гроші забирати не соромно? Я й так з тобою нікуди не ходжу!
Вона розвернулася і вибігла з квартири.
Залилися сльози, Ярина мчала сходами, вискочила на двір і сіла на лавку біля підїзду, закривши обличчя руками. Не знала, скільки просиділа, аж тут почула голос.
Яринко, ти чого сидиш тут? вона підняла голову й побачила сусідку, бабусю Ганну Миколаївну, що жила у сусідньому підїзді. Ти плачеш? Ганна присіла поруч, взяла її за руку. Що трапилось, що так сльозами заливаєшся?
Ярина не стрималася й почала розповідати все Ганні Миколаївні.
Мама мої гроші забирає, сама купує дорогущу косметику й речі, а я ходжу в старих лахах… Я сама винна, змалечку така, не перечила бабусі, от і зараз не можу мамі. Мама владна й сердита
Ганна Миколаївна похитала головою, Ярині стало ніяково.
Ой, чого я так про маму… Подумаєте, що я сплетниця. Та напевно, неудачниця це точно.
Ганна добре знала Ольгу, не поважала її, а Ярину завжди жаліла, бачила, як донька страждає під материнським тиском.
Яринко, досить плакати, ти вже доросла жінка, подбай нарешті про себе.
Яка я жінка, Ганно Миколаївно… Мене ніхто не любить і я нікого, нікому не потрібна…
Послухай, тобі треба йти від мами, Ярина сполохано глянула на сусідку.
Куди? На таку зарплату житло не винаймеш, ще й мама сваритиметься, зараз маю віддати їй відпускні, просто не витримала, коли вона накричала от і втекла з квартири…
Відпускні ти отримала та не дала їй, кажеш? Не хвилюйся, мама не пропаде, в неї й так грошей вистачає. Думай про себе! Можу запропонувати пожити на моїй дачі під Києвом будинок міцний, чоловік мій, світла йому память, власноруч зводив, думав ще довго жити… Тим паче ти у відпустці, поїдеш трохи перепочити, грошей не треба.
Ганно Миколаївно, а вам не страшно пускати мене? запитала Ярина.
Я тебе давно знаю! Сідай, зараз принесу ключі від дачі, адрес напишу і номер телефону.
Ярина відправилась на вокзал, придбала квиток на електричку, сіла біля вікна, розглядала пасажирів і перон, де снувало безліч людей. Вперше виїжджала з Києва самостійно. Ніхто не звертав на неї увагу, вона розслабилась, дивилась на краєвиди за вікном. На потрібній зупинці вийшла, швидко дійшла до дачі, відімкнула замок, увійшла в будинок.
Оточила її дзвінка тиша, оглянула домівку, вмостилась у старе крісло.
Яка ж тут тиша, яка свобода… Новий світ, про який і мріяти боялась, думала Ярина.
Мама вже не стояла над душею, не вїдалась у кожну дрібницю. На столі лежав пульт увімкнула телевізор. Йшло ток-шоу, а мама завжди перемикала на свої передачі, не рахуючись з Яриною.
Ти дивишся казна-що, несуразна, кепкувала мати, не даючи суперечити, одразу ображаючи лайливими словами.
Ярина ніколи не грубила у відповідь, тільки більше схиляла голову, слухаючи лайку. Навіть і не мислила сперечатися.
Обійшла весь будинок, завела холодильник, поклала туди упаковку вареників, шмат сиру і йогурт усе купила у магазині біля вокзалу. Зварила вареники, наїлася і вперше за довгий час відчула спокій.
Як добре, коли сам! зраділа вона.
Через деякий час задзвонив телефон то була мама.
Що, втекла? Бачила я, як ти з Ганною на лавці сиділа. Ну покрутись сама довго не витримаєш! Слухаєш чужих людей, не тямиш, що робиш! Без мене загинеш…
Ярина не слухала далі й вимкнула звук, знаючи, що зараз знову поллються образи. Дивно, але навіть не засмутилась. Ввечері зателефонувала Ганна Миколаївна.
Яринко, ти там пристосувалась?
Так, Ганно Миколаївно, дякую вам.
Завтра мій племінник Степан добере твої речі, приїде на дачу.
Які речі?
Ольга принесла цілу торбу твоїх речей: «Як забрала мою дочку, забирай і її мотлох!»
Добре, а як я впізнаю Степана?
Високий, в окулярах, приїде на моїй машині він знає дачу.
А це зручно?
Не мороч голову, Ярино, ти вже доросла. Вчись жити самостійно й нарешті полюби себе. Приведи себе до ладу, купи одяг ти дуже симпатична, просто себе запустила… Бувай!
На траві виблискувала роса, десь далеко гавкала собака, співали пташки. Ярина замислилась над словами сусідки і підійшла до дзеркала.
Справді, якщо придивитись очі у мене гарні, хоча й сумні, волосся густе, а збираю в пучок, як бабуся. Треба схуднути, мама має рацію.
Спала Ярина вперше на новому місці як немовля. Вранці світло проникало крізь фіранки, за вікном світило сонце. Ярина розчинила вікно: роса, десь гавкіт собаки, співи птахів.
Яке чудове ранок! подумала вона, потягнулася.
Вийшла на веранду, приготувала каву. Подивилась телевізор, замислилась: треба змінити роботу, орендувати квартиру десь, адже з дачі незручно їздити. Про маму навіть забула серце раділо передчуттям нового життя.
Я нарешті стану самостійною й більше не залежатиму від матері
Її мрії перервав обережний стукіт у двері.
Оце хто? Ярина насторожилася, відкрила.
За порогом стояв високий чоловік в окулярах з великою сумкою.
Добридень, з доброзичливою усмішкою сказав чоловік. Я Степан, а ви Ярина?
Так, заходьте, будь ласка, вона відступила, пропустила його в будинок.
Тітка Ганна попросила привезти вам речі й допомогти. Може, треба кудись зїздити авто біля брами. Не стидайтесь, Ярино, сказав тепло, тітка розповідала мені про ваші труднощі…
Так Ярина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Степан щиро полюбив її, тим більше його перший шлюб був невдалим. Ярина наче переродилася вже не було того стривоженого погляду, невпевненої ходи. Вона схудла, захотіла подобатись коханому, навіть пішла у салон, де їй зробили чудову зачіску й підібрали гарний образ.
Справді, це я? усміхнулась вона у дзеркалі, вперше її погляд засяяв.
Степан забрав її до себе у квартиру в Києві.
Яринко, ти мій скарб, така щира й добра. Виходь за мене, не будемо відкладати ми дорослі люди.
Ярина погодилась, розуміла, що їй пощастило. Їхня весілля була скромною, але запросили й Ольгу. Вона, як завжди, всіх висміювала, та Ганна Миколаївна швидко її приструнила. Ольга недовго засиділась і пішла, а Ярина й не засмутилась.
Родичі Степана щиро прийняли Ярину в сімю. Степан дивився на неї закоханими очима й думав: «Зрештою, щастя приходить до кожного. І нам з Яринкою пощастило!»
Невдовзі Ярина чекала на дитину, була безмірно щасливою. Та й пізнє щастя це все одно щастя. Вона вже навіть не згадувала минуле життя під суворою мамою, знайшла в собі сили змінити свою долю. Стала гарнішою й розцвіла душею, адже нарешті полюбила і себе, і Степана.
Дякую всім, хто прочитав, підтримав і підписався. Щастя кожному з вас!
