З першого погляду я впізнала очі свого рятівника Ігоря, адже саме йому я завдячую своїм життям і життям своєї доньки.

Розповім вам історію, яка трапилася зі мною більше, ніж 20 років тому. Я якраз перебувала в цікавому стані та очікувала на народження свого первістка. Так як із грошима та роботою було туго, то я й прийняла рішення працювати доки зможу, майже до останнього. Вдома сидіти цілими днями я б не змогла, адже мій чоловік був далекобійником і якраз поїхав у черговий рейс. Тому я й не любила в такі дні повертатися додому з роботи, тому що мене ніхто вдома не чекав. І знаєте, люди знали, що я сама вдома, коли чоловік на роботі і двоє із них, у яких ні стида, ні совісті вирішили скористатися цією ситуацією.

Додому з роботи я завжди поверталася стежкою, яка пролягала через парк, оскільки на моєму терміні ходити вже було важкувато – то я таким чином собі вкорочувала вдвічі шлях. Ввечері у парку людей зовсім мало, а інколи взагалі й нема, і ось в один такий день за мною йшли два кремезні чоловіки. Спочатку я не надавала цьому значення, аж раптом вони підійшли ближче, схопили мене за плечі, висмикнули мою сумочку та притиснули мене до дерева. У мене від несподіванки пропав дар мови, та я почула, що десь неподалік йдуть якісь люди і хотіла закричати про допомогу, проте голос до мене не повернувся. Я не могла з себе ні звуку витиснути.

Через хвилину я вже бачила тих людей, це була молода сім’я, яке везла дитину у візочку. В той момент я точно знала, що ніхто мені не допоможе та не врятує мене. Але в одну секунду молодий батько побачив мене і те, як мене схопили ті кремезні чоловіки. Він підбіг до нас і вступив у бійку з ними… Він мав хороші бойові навики, оскільки через кілька ударів мої нападники здалися і жестами рук визнали свою поразку. Мій рятівник повернув мені мою сумочку і подав руку. А ті нападники тікали чимдужче від нас. Я все ще перебувала в шоковому стані і не могла ні слова сказати, лише очима блимала. А пізніше почала ридати великими слізьми. Як мій голос повернувся, хоча й хрипким спочатку – ми познайомилися з цією молодою парою. Його звали Ігор, а дружину Люда, ці добрі люди старалися мене заспокоїти і мовчки провели додому, аж до дверей доки я їх не зачинила із середини.

За кілька днів мій чоловік повернувся додому із чергового рейсу і я йому розповіла про неприємну пригоду, яка трапилася. Тоді ми вирішили знайти моїх вечірніх рятівників. Проте пошуки були марними, і уявляєте, ми зовсім випадково зустріли їх, в тому ж міському парку. Мій чоловік подякував Ігорю та Люді і запропонував обмінятися контактами, можливо раптом хтось із нас колись потребуватиме допомоги один від одного. Але після цієї зустрічі ми більше і не бачилися.

Ще за три тижні я народила свою донечку. Вона росла красивою та розумною, закінчила відмінно школу, вступила на навчання до університету, і зустріла своє кохання. Із своїм хлопцем моя донька вже досить довго перебувала у стосунках, вони навіть почали жити разом, то ж і весілля було зовсім близько, не за горами. Іван нам з чоловіком одразу сподобався, він симпатичний, розумний, працьовитий та гарно вихований хлопець. От і настав день, коли наші молоді вирішили нас познайомити із батьками Івана, оскільки з ними була знайома лише наша дочка, а ми їх ніколи не бачили.

У день знайомства з самого ранку Іван повідомив нам сумну звістку, його батька вночі забрала швидка медична допомога до лікарні із високим тиском та підозрою на серцевий напад. Прийняли рішення терміново проводити операцію. Звичайно ж ми з чоловіком не думаючи запропонували фінансову допомогу, оскільки ми мали і заощадження і гарно заробляли.

Так, ми зовсім інакше уявляли собі знайомство з майбутніми сватами, але що поробиш. Після операції ми з чоловіком вирішили навідати тата Івана у лікарняній палаті. Ми відчинили двері і я зупинилася на місці, на лікарняному ліжку лежав той хлопець Ігор, який врятував мене вагітну колись у парку. Я почала плакати, адже колись він врятував мене, а за багато років – ми врятували його, оплативши більшу половину його операції. Хоча ми не могли б вчинити інакше. Його дружина, Люда, не могла одразу зрозуміти чому я плачу, а за кілька хвилин ми пригадали той випадок двадцятирічної давності.

Ще через кілька тижнів Ігоря виписали додому, він відновлював свої сили, а наші діти вирішили одружитися. Ось така у нас тепер велика і дружня родина, а зовсім скоро вона збільшиться, адже діти подарують нам онука.

 

Оцініть статтю
Джерело
З першого погляду я впізнала очі свого рятівника Ігоря, адже саме йому я завдячую своїм життям і життям своєї доньки.