З ким живе твій чоловік
Володимир Олександрович, або просто Вова для друзів та колег, нещодавно став керівником відділу у великій компанії в Києві. Підвищення було заслуженим — працьовитий, спокійний, пунктуальний. Він не гнався за лідерством, але йшов упевнено. Вітання в офісі були стриманими: Вова ледь посміхався, дякував і обіцяв робити все, щоб колектив не пошкодував про його призначення.
Найбільше раділа його мати, Галина Миколаївна. Саме вона колись возила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала йому зимові речі й відкладала з пенсії на його університет. Вона ж наполягла, щоб він частував колег домашніми стравами — пирогами, салатами, закусками. Хоча Вова спочатку відмовлявся, та згодом погодився — не хотів засмучувати маму.
У день святкування він поїхав по їжу додому до матері. Та саме мала запис до кардіолога, тому залишила все в холодильнику — усе було вже запаковано. В обідню перерву Вова вирішив не тягнути все сам і попрохав новеньку співробітницю Олену поїхати з ним допомогти. Вона охоче погодилася.
Олена, білява з каріми очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. В офісі про неї шепотіли: мовляв, до Вови небайдужа, часто посміхається, шукає нагоди поговорити…
Вони зайшли до маминої квартири, невеликої, але затишної. Вова відчинив холодильник і почав виймати контейнери. Олена сіла на табурет, оглядаючи кімнату:
— Як у вас затишно… Ніби рідний дім. А це хто?
З кімнати вибігла чорненька собачка й почала гарчати на незнайомку.
— Це Цяця, — пояснив Вова, беручи її на руки. — Не бійся, вона добра.
— Цяця? Кумедна назва… — скривилася Олена. — Нехай не чіпляється. А то ще штани порве.
Вова замовк. Її невдоволення його вразило. Та це було ще не все — з коридору вийшов огрядний сірий кіт, повільно потерся об ногу господаря.
— А це Граф, — ніжно сказав Вова і дістав із холодильника варену курку. — Зараз, любий, от твоя вечеря.
Олена відступила до дверей.
— У вас тут цілий звіринець. У такій маленькій квартирі і кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами немає алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав Вова.
— У мене? Ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не подобаються. Брудні…
Вова мовчки продовжував складати пакети. Усмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз у раз відганяючи собаку, яка намагалася обнюхати її туфлі.
— Ввечері прийду, виведу їх гуляти, — нарешті сказав Вова. — Мама буде лаятися, що я їх перегодовую, але як їх не пожаліти?
— І ще час на них витрачати… Ну так, хтось же мусить, — з вимушеною усмішкою пробуркотіла Олена, рушаючи до дверей.
По дорозі назад вона балакала про нове меню в кафе, про сукню Наталки Петрівни, про те, як бухВова йшов поруч, слухаючи її безтурботну балачку, а в голові вже знав — жодного разу більше вони не підуть разом.
