Притулився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, не зрушиться з місця. Але за кілька хвилин змусив себе відірватись від опори й дійти до ординаторської.
Через пару годин він вийшов із воріт лікарняного містечка. Після двох чашок міцної кави втома відступила. Прямо від воріт йшла невелика алея, яка впиралася у проїжджу частину. Промені сонця пробивалися крізь листя дерев, кидаючи на асфальт рухливий мерехтливий візерунок. Він не пам’ятав, щоб колись ходив цією алеею – завжди приїжджав до лікарні на авто. А тепер раптом захотілося пройтися цим сонячним шляхом, прищулюючись від блиску. Адже вдома його ніхто не чекав.
Михайло повільно йшов, радіючи сонцю, відшумулим тополиним заметам. Літо перетнуло екватор, і попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою життя пацієнта.
На одній із лавок сиділа молода дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книгою. Пасовиська рудих волосся закривали її обличчя. Йому раптом несамовито захотілося побачити її лице. Михайло підійшов до лавки й зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку й продовжила читати, не помічаючи його.
«Цікава книга?» – запитав Михайло.
Вона ще трохи читала, потім закрила книгу, заклавши сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.
«Дорогий мій чоловік», – прочитав Михайло назву вверх ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але це її анітрохи не псувало, навпаки – додавало жвавості й чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», – подумав він, дивлячись на пасма волосся, що горіли на сонці.
«Медициною цікавитесь чи автор подобається?» – запитав Михайло.
«Подала документи до медінституту.»
«Тож ми майже колеги.» – Михайло схвалильно посміхнувся й сів поруч.
«А ви лікар?» – у чорних очах спалахнув інтерес.
«Хірург.»
«Ви?» – перепитала дівчина з нерозумінням.
«А що вас так здивувало? Не схожий? Чи вам уявляється, що всі хірурги сиві й мовчазні?»
Пухкі губи дівчини розтягнулися в усмішці.
«А який саме хірург?»
«Хвально, що ви розбираєтесь у нюансах професії. Хотілося б сказати, що пластичний. Це звучить престижніше. На жаль, я звичайний хірург. Хтось має вирізати апендикси й камені з жовчного.»
Дівчина засміялася. Сміх у неї був мелодійний і приємний.
Чомусь йому захотілося порисВона зникла так само несподівано, як і з’явилася в його житті, залишивши лише дрібку парфумів на пледі та важке питання у грудях — чи зміг би він колись обрати щастя, якби доля дала йому шанс.
