На 15 році шлюбу, я зрозуміла, що більше так не можу. Хочу розлучитися з чоловіком. Ми побралися, коли були ще дуже молодими: мені було 18, Юрі — 20. У нас виросло двоє чудових дітей. Однак поки діти були ще малими, нас об’єднувала турбота про них. Тепер же, коли наші сини підросли, я відчуваю, що з кожним днем віддаляюся від чоловіка, а він від мене.
Думаю, що наші стосунки вичерпали себе, вигоріли. Залишилися лише напруга та непорозуміння. Останнім часом нам навіть не було про що поговорити. Я навіть почала думати, що цей шлюб був помилкою ще з самого початку. Що Юра мені зовсім не підходить, адже у нас насправді мало чого спільного. Що б він не робив, дратувало мене. Абсолютно кожна його дія викликала у мене хвилю роздратування.
Це збиралося і накопичувалося, тому в якусь мить я чітко зрозуміла, що нам потрібно розійтися. Однак я вирішила почекати з цим рішенням. Адже моя подруга якраз збиралася їхати за кордон на заробітки і кликала мене з собою. Я погодилася, подумала, що на відстані з Юрою я обдумаю наші стосунки більш детально. А вже коли повернуся, то поставлю крапку в наших відносинах. Про задумане Юра не здогадувався, я планувала все розказати йому по приїзді.
Майже пів року я працювала у іншій країні. Я познайомилася з багатьма людьми, зіткнулася з новими звичаями, менталітетом. Ця обстановка була для мене дуже незвичною. За кордоном я отримувала новий досвід та вбирала враження.
Як не дивно, саме там я зіткнулася з самотністю віч-на-віч. Я була абсолютно сама зі своїми думками, страхами, тривогами, сподіваннями та мріями. Я вперше була нас самоті такий довгий час. Адже спочатку я була у родині моїх батьків, потім серед однокласників у школі, у компанії друзів та колег, а потім вийшла заміж, з’явилися діти… Все моє життя поруч хтось був, я була невіддільна від інших людей, а тому не мала можливості пізнати себе. І ця раптова самотність подарувала мені можливість цього пізнання.
Коли зміна закінчувалася і я поверталася додому, я багато думала про своє життя. Мені було дуже незвично і навіть некомфортно одній. Тому я вирішила впустити у своє життя ще когось. Доля мого шлюбу і так вирішена, чому б не почати зустрічатися з кимось?
Так у моєму житті з’явився Толік. Він також був заробітчанином, однак жив за кордоном уже близько семи років. Це були дуже легкі стосунки. Толік був доволі симпатичним, широкоплечим і засмаглим, смішно жартував і розповідав цікаві історії. Він відразу пробудив у мені теплі почуття. Однак ненадовго.
У новому кавалері мене спочатку трошки, а потім все дужче, почало нервувати усе те, що нервувало у моєму чоловікові. Навіть ситуації стали повторюватися майже один в один, як це було з чоловіком. Навіть причини для сварок були такими ж. Нові почуття почали згасати, не встигнувши перетворитися у щось більше.
Прикладати зусилля, аби їх повернути, я не мала бажання. Ба більше, я навіть передумала подавати на розлучення. Адже я розібралася у собі, переосмислила багато речей, трохи охолонула, навіть скучила. І зрозуміла головне.
Якщо у спілкуванні з різними людьми мене нервує одне і те ж, то можливо справа не в тому, що інші люди якісь не такі, а в тому, що щось не так у мені самій. Тепер я дивилася на свого чоловіка зовсім по-іншому. Він почав здаватися мені дуже життєрадісним, простим, забавним і видкритим.
Я не могла повірити у те, що ще 6 місяців тому була певна того, що мій чоловік незадоволений життям, нудний, дратівливий і нерозумний. Так, тривале перебування на самоті пішло мені на користь і допомогло розібратися у собі. Тепер мені легше розуміти людей і не проєктувати на них свої проблеми та очікування.
Мій чоловік став для мене найкращим і найріднішим. І я не шкодую, що мені довелося пройти цей нелегкий шлях, аби це зрозуміти. Ніколи не буває пізно.
