**Щоденник**
Сьогодні все почалося так несподівано Я вилетіла на ювілей колишньої свекрухи на день раніше за решту родини. Лише вмостилася у своє крісло в літаку, як раптом почула свій голос.
Я нервувала в черзі на реєстрацію, перебираючи ремінець сумки. До святкування ще цілий день, але я свідомо взяла ранній рейс. Знала, що Богдан, як завжди, буде тягнути до останнього і полетить лише вранці. Три роки після розлучення і за весь час ми жодного разу не зустрілися випадково в Києві. Сьогодні мені найменше хотілося порушити цю тишу.
«Місце 14В», пробігла очима по квитку. Біля вікна, як я люблю. У салоні дістала книжку новий роман, який почала вчора і не могла відірватися. Історія про кохання, зраду і те, як важко пробачити. Раніше уникала таких сюжетів, але час лікує.
Соломіє? знайомий голос змусив мене здригнутися. Оце так збіг
Повільно підвела погляд. Богдан стояв у проході, в тому самому сірому піджаку, який завжди любив. Так само стрункий, але на скронях вже пробивалась сивина, якої раніше не помічала.
Ти ж завжди запізнюєся, вирвалося в мене замість привітання.
А ти завжди все плануєш наперед, усміхнувся він, дістаючи квиток. Так 14С.
Щоки спалахнули. Три години польоту поруч із людиною, яку я так ретельно оминала роками. Доля явно посміхається над нами.
Можу помінятися, почав він.
Не треба, перебила я. Ми ж дорослі.
Він кивнув і сів. Від нього пахло тим самим одеколоном і цей запах щемливо вдарив по спогадах. Скільки разів я прокидалася від нього
Як справи? спитав він після зльоту, коли тиша стала невиносимою.
Добре. Відкрила свою студію йоги, відповіла рівним голосом. Ти все ще в тій самій фірмі?
Ні, перейшов у консалтинг. Памятаєш, мріяв про це?
Звісно, памятала. І те, як ми сварялися через цю зміну. Я боялася нестабільності, він мріяв про свободу. Тепер обидва отримали те, чого хотіли. Чому ж тоді так болить?
Мама буде рада тебе побачити, додав він після паузи. Досі зберігає ту керамічну вазу, яку ти подарувала минулого разу.
Олена Іванівна завжди була запнулася, шукаючи слово, надзвичайно доброю до мене.
Навіть після розлучення казала, що ти найкраща невістка, про яку можна мріяти.
В очах защемило. Я швидко взяла книжку, щоб сховати хвилювання.
Що читаєш? він глянув на обкладинку.
«Той, кого пробачають», відповіла, і обидва замовкли, відчувши іронію.
Решта польоту пройшла в тиші, але вже не напруженій, а спокійній, майже затишній. Коли літак сів у Львові, Богдан допоміг дістати сумку.
Може, поїдемо разом? запропонував. Все одно в одну сторону.
Я вагалася. Три роки тому ми розійшлися, думаючи, що ніколи більше не перетнемося. Але ось ми тут, і світ не розвалився.
Гаразд, згодилася. Тільки я керуватиму, бо ти вічно сперечаєшся з навігатором.
Він засміявся і від цього сміху щось тепле прокотилося всередині. Може, іноді треба просто відпустити минуле, щоб побачити теперішнє?
Таксі їхало вузькими львівськими вуличками. Я, як і обіцяла, стежила за маршрутом. Богдан сидів поруч, і між нами лежала лише сумка.
Тут ліворуч, сказала я, і він усміхнувся: я завжди памятала дорогу до його батьків краще за нього.
А памятаєш, як ми вперше приїхали до мами? раптом запитав він. Ти тоді так хвилювалася
Ще б пак! скривилася я. Тричі переодягалася. Хотіла справити гарне враження.
А в результаті пролила на себе борщ
Ми розсміялися, і на мить здалося, нібо ми знову ті самі. Але машина зупинилася, і момент розтанув.
Олена Іванівна зустріла нас на порозі, розплющивши очі:
Разом? Оце так диво!
Випадково в літаку, поспішно пояснила я, бачачи надію в її погляді.
Заходьте! Соломійко, я тобі ту саму кімнату приготувала
Я завмерла. «Та» кімната де ми завжди зупинялися, де сонце малювало візерунки на стінах, а з вікна було видно стару грушу
Мам, може, я в вітальні? почав Богдан.
Ані слова більше! відрізала вона. Ти у своїй дитячій, Соломія у спальні. Як завжди.
«Як завжди». Нічого вже не було «як завжди», але сперечатися з Оленою Іванівною неможливо.
Вечір минали, готуючись до свята. Я допомагала на кухні, він розбирав старі речі на горищі. Ми уникали залишатися наодинці, але під одним дахом це було важко.
Вночі я не могла заснути. Ліжко здавалося завеликим. За стіною чулася ходьба Богдан теж не спав. Ті самі кроки: три до вікна, чотири назад. Він завжди так ходив, коли щось обдумував.
Раптом тиша. Я дивилася у
