Юлія ступила на мозаїчний тротуар біля сільської зупинки автобус, наче величезний жук, шурхотів далі в ніч, а вона залишилась із важкою пошарпаною торбою, пересипаною зерном і клаптями тканини. Її пальці глибоко впялися в ручки, а серце билося так швидко, що здавалося ось-ось задзвонить на всю вулицю, як старі ковані ворота.
Я повернулась додому, крикнула вона у сутінкову тишу, відчинивши двері на вигин. Згори впала сіра кішка й мяко проскочила між її ногами, мов жива тінь.
Юлієнько, доню! голоси всіх домочадців виринули з тепла, немов пісні і зорі кожен, навіть бабусина грушка біля печі наче усміхнулася її приходу.
А ми вчули вітри ти їдеш, сказала мати, і в очах її мерехтіли гірчичні зорі.
Вечір у рідній хаті розростався, як тісто всі кілька поколінь, чорноброві, добрі, мов колосся у серпні, сиділи навколо великого столу, заставленого калиною, медівниками та скляною вазою з червоними яблуками. Раптом глухий стукіт у двері, ніби троль вирішив пограти чи соловей зашепотів про щось своє.
Сусіди, мабуть, із поздоровленням, мама здійняла плечима і пішла, тихо шурхочучи капцями.
Але повернулась вона не одна, а з гостями обличчя в них були дивні, як сни на чужому хуторі, і Юлія застигла, сумніваючись, чи ще не спить.
Два дні до того Юлія, вдягнена в старий пальто кольору черкаського багаття, сиділа у автобусі, під незбагненним і палким поглядом вікна. На колінах її лежала сумка в клітинку, що дихала запахом пиріжків з маком і вишнями бабуся запакувала цілу торбу тепла та дріжджового щастя.
Юлія відкрила блискавку, як би розмикаючи час, і дістала два румяних пиріжки, пропонуючи їх хлопцю на передньому сидінні він мав очі наче львівська злива, і поступився їй місцем біля вікна.
Скуштуєш? питала Юлія.
З задоволенням! кивнув він, ковтаючи слину. Його імя було Степан насправді мов тінь верби над криницею.
Я Юлія, представилась вона, і під блідим світлом автобусу вони запозичили один в одного миті простоти.
Вони їхали чотири години, і за цей час у них у головах плелися ромашки, а розмови ставали чимось схожим на липневий вітер: то про вступ, то про село, де лише трактористів навчають. Їхні телефони обмінялися цифрами, наче поцілунками на скачках часу.
***
Місяць сплив у турботах про вступні іспити хвилювання лишилось у вчорашньому полі. Юлія й Степан пройшли до своїх університетів, і серця їхні дзвеніли, як монастирські дзвони в неділю на світанку.
Юліє, ходімо святкувати до кафе? запропонував Степан. Вона погодилась, мовби світ заговорив до неї з глибин.
Кафе під смішною назвою «Квасний Бегемот», зі скляними вікнами, за якими міські тролейбуси тягли білий пух, стало їхнім притулком. Десь поруч влаштувалися катери та мегафони екскурсоводів, немов іржаві жайворонки.
А чому таку дивну назву дали кафе? питала Юлія.
Бо якщо ходити сюди станеш бегемотом! сміявся Степан, мов старий карнавал на Водохреща.
Вони стали зустрічатись на «їхньому місці» починали говорити «побачимось під бегемотом», і той вечір для Юлії заплутався у волоссі, як перший поцілунок: ніжний, гарячий, з присмаком шипшини.
Час ішов, і здавалось, нічого ближчого за Степана нема на світі, крім батьків, а це зовсім інше, наче вітер та щогла.
На третьому курсі Степан закрутив їй голову просто посеред площі, сміючись та шепочучи: Переїжджай до мене, а влітку одружимось!
Ти так пропозицію робиш? хихикала Юлія, згадуючи давній фільм.
Мелькай перед очима, скільки влізе я не проти, крізь сміх відповідав він.
В орендованій квартирі, де Юлія мешкала з двома дівчатами Вірою і Явдохою, усі відчували її щастя мов термос із глінтвейном.
Здається, незабаром зїжджатимеш? питала Віра, пригортаючи вязаний светр.
Я справді скоро переїду до Степана! крутилась вона, радісно, як білявка на Івана Купала.
Відразу нас на весілля запрошуй! казала Явдоха.
Не поспішайте одруження літом, а зараз просто разом житимемо!
Юліє, не здумай! заперечила Віра, занепокоєна, як стара калина. Така свобода як сніжна крупа: розтане і залишить пляму!
Та невже, Віро, усі так живуть, засміялась Юлія.
Нічого подібного! Моя мама юрист знаю, як то буває, ображено зітхнула Віра.
Юлія легенько перепросила, але її вже переслідували сумніви, наче дикі кошенята на нічній тропі.
***
Вона зволікала, а Степан поступово перестав наполягати. В грудні, коли півміста вкрилося білим пухом, дівчата блукали поміж дерев, що плескали гілками об міський мороз. Позолочені гірлянди та глиняні зірки падали з балконів, світилося у вікнах, мов глоди на бузковому кущі.
Зайдемо в «Бегемот»! запропонувала Юлія.
Ой, а там Степан! сказала Явдоха, і голос її був як струна у заметілі.
Юлія побачила крізь скло Степан сидів на їхньому місці з юною дівчиною, ніби зелена тінь, трохи молодшою. Вона сміялась, а його очі були теплі, мов чай з липою.
Я, певне, поїду додому, тихо мовила Юлія.
Ми з тобою! оголосили подруги одним голосом.
Вдома, під теплим пледом, вони намагались переконати її, що то все несправжнє, що ревнощі це лиш вітрильник на дні озера. Але Юлія памятала, як ніжно поглядав Степан, і як вони сиділи в «їхньому місці», серед запаху пирогів і солодкої шкаралупи.
Це зрада, думала вона, втрачаючи голос серед снігових валів.
Вона перестала відповідати на дзвінки Степана, а коли він приходив, просила подруги казати, що її немає наче звук зник у банці квасу.
Тільки одного разу, перехопивши Юлію біля інституту, Степан узяв її за руку:
Юлю, що трапилось? Ти когось маєш?
Її очі розкрились, мов лютий вітер:
І ти ще питаєш? Може, вмієш вивертати усе навпаки? Пусти я спізнююсь!
Вона вислизнула за двері, а він просто став порожнім у яскравих світлах міста.
***
Юлія здала сесію достроково й рушила на Новий рік додому. Мала надію зберегти себе під стріхами, між запахом сіна й льодовими яблуками.
Автобус залишив її на зупинці мороз і сніжинки, як цукор, чіплялись до її шапки. Шлях додому був, мов казка стовпи диму здіймались із коминів, дерева світились сріблом, а ялинка, що зростала біля воріт із її дитинства, стала вищою й пишнішою, вся в намисті з фольги.
З наступаючим! кинула вона у простір, переступаючи поріг.
Юле, доню! всі озвались по-давньому, як дзвони на Великдень.
День перетворився на калейдоскоп радості і сміху, але вечір опускав чорні крила, і за вікном вже темно до пятої.
Не біда запалимо гірлянду на ялинці! підбадьорював батько.
За сімейним столом, у тремтливій пітьмі, коли світло гасло в лампах, знову хтось постукав у двері. Мама, як завжди, подумала про сусідів та рушила відчиняти але повернулась у супроводі… самого Миколая та його помічниці.
Степан? ошелешено вимовила Юлія, придивляючись крізь фіранки до обличчя Миколая та помічниці тієї самої дівчини з кафе. Як ти мене знайшов? Що це за вечірня круговерть?
Степан розреготався гучно, немов грім над Болотою. А дівчина ковтнула сміх, як медове поле.
Подружки сказали, де твоє коріння. А це моя сестра, Ірина!
Сестра? Юлія затерпла.
Так, сестра! підтвердила Ірося, трохи схиляючи голову. Подібні, якщо вловиш відбиток у віконній рамі.
Юлії застиг камінь у серці дивилась на себе, почуття крутились, мов лелека на даху. «От так: думки тинялись, а треба було спитати напряму», насварила себе всередині.
Степан урочисто витягнув маленьку коробочку, відкрив обручка світилась, як схід сонця над богданівським ставом.
Прошу, Юлієнько, стати моєю дружиною, і вся хата зашепотіла, як ріка навесні.
Згодна, згодна! кинулась до Степана, а всі навколо засміялись, і навіть годинник тронувся з місця.
Найкращий Новий рік у моєму житті! вигукнула вона, а сніжинки летіли, як білий мак.
Буде ще багато таких нових років тільки обіцяй усе обговорювати прямо, сказав Степан.
Згодна! прошепотіла Юлія, і вони, наче герої дивної казки, розчинилися у казковій ночі, під дзвін гривень і гарячих пиріжків.