З моїм чоловіком Миколою ми прожили понад п’ятнадцять років. Не всі води були солодкими, маю визнати, але всі негаразди і складнощі ми долали разом і підтримували одне одного. Принаймні, мені так здавалося… Через пару років після одруження у нас народилася доня, а незабаром і син.
Ми ніколи не жили на широку ногу, тому що Коля мій — особистість творча, не створений для тяжкої роботи. Та й власне, на жодній роботі він не тримався довше кількох місяців, але я не заважала йому йти за покликом серця і писати пісні. Насправді, навіть допомагала, редагуючи тексти, а інколи і пишучи їх власноруч, хоча його колеги музиканти про це навіть не підозрювали.
А колег і приятелів у Миколи було хоч відбавляй, і теж всі творчі, як і він, тому гості до нас приходили частенько. Кілька років тому під час одного з таких застіль чоловік добряче випив і ледь з дому мене не вигнав. «Збирай свої манатки і йди геть» — казав, і це не зважаючи на те, що живемо ми у моїй квартирі.
Житло мені дісталося від покійного дідуся по татовій лінії ще до знайомства з чоловіком, я тоді навчалася на другому курсі університету. Дідусь мене дуже любив, та і я його, майже кожне літо проводила з ним в селі, бувши дитиною. В дитинстві я була ще тою розбишакою — і по деревах з сусідськими хлопчаками лазила, яблуні сусідські трусила, з дідусем на риболовлю ходила. Хоч і тяжко було рано вставати, але очікування того моменту, коли поплавок пірне під воду, і краса світанків завжди заворожували. Для діда Івана я була єдиною онучкою, тому беріг він мене, як зіницю ока.
Він цього було ще більш боляче і образливо він нахабності мого Миколи — як же це так, виганяти мене з власної квартири? Та навіть якби це було його житло, як би він без мене виживав взагалі? Гроші в сім’ю приносила переважно я, працюючи на двох роботах, а він лише зрідка отримував гонорари за написані геніальні хіти, та й ті майже одразу спускав на гулянки та пиятику зі своїми творчими приятелями. З хатніми справами чоловік теж ніколи не допомагав, та дякуючи Богові хоч син вдався в мене, і коли підріс завжди міг і лампочку вкрутити і цвях забити, і розетку зремонтувати. Донька теж могла і з прибиранням виручити, і їсти приготувати.
А Коля годував сім’ю лише обіцянками, мовляв, скоро все зміниться, він стане відомим і заживемо, як у казці, ледь не щороку на Мальдіви будемо літати. Та я все пробачала і приймала його таким, як був. Рідна людина, все ж таки, перед Богом клялися бути радом і в горі, і в радості.
Так і далі терпіла б, якби кілька місяців тому не помітила, що з дому почали зникати речі. Спочатку якісь дрібниці — то баночка з кремом десь дінеться, то рукавиці свої знайти не можу чи улюблений браслет. Я не одразу надала цьому значення, все списувала на власну неуважність і втому, і Микола заспокоював: «Не переймайся, десь поставила та й забула, знайдеться, люба. Потрібно любити людей, а речами користуватися, то все пусте».
Аж якось минулого місяця я пішла до магазину за продуктами і побачила у черзі до каси гарну молодшу жінку у моїх прикрасах! Тут вже я здогадалася, у чому може бути причина. Вийшли з магазину ми майже одночасно, тож я покликала її і стала розпитувати, як мої речі могли опинитися на ній. На мій подив, вона навіть не думала заперечувати щось — просто в очі заявила, що вони з Миколою вже п’ять років як пара, а три роки тому у них народилася дитина!
Я стояла і не могла повірити у те, що чула. Якби мені раніше хтось розповів щось подібне, я ні за що у світі не повірила б! А тут таке, зі мною.
Додому я тоді поверталася наче на ватяних ногах. Все міркувала, як же тепер розійтися по-мирному, щоб і вовки ситі, і вівці цілі.
Чоловік мій теж навіть не спробував виправдати себе, коли я розповіла, що все знаю про його подвійне життя.
— Так, а що ти думала? Ти на себе глянь, вічно про роботу свою дбаєш, а виглядаєш, ніби бабця якась стара, я ж творча людина, мені муза потрібна, натхнення! — я ще й винною була у зраді чоловіка. — На що ти можеш надихнути? От я і закохався. Але розлучення я тобі не дам, будемо жити, як жили, ми у церкві вінчані, нікуди тепер одне він одного не дінемося.
Але я чудово розуміла, що не церковний шлюб тримає Колю біля мене всі ці роки, а моя квартира. Виявилося, що муза його живе з батьками, які і забезпечують її. Ніде не працює, теж дуже творча. Але зятя такого, як Микола, ніхто до себе у співмешканці не чекає, а чоловік мій теж не має куточка, де прихистити свою коханку, тому і тримається за сім’ю. Не хоче рубати гілку, на якій так зручно сидиться.
Та продовжувати жити далі, ніби нічого не сталося, я не могла. І син, і донька були вже дорослі і підтримали мене у цій нелегкій ситуації. Ми з Миколою стали жити, як сусіди: своїх грошей я більше не давала, а продукти для себе та дітей купувала так, щоб вистачало приготувати їжу нам лише на раз. Залишившись голодним та без засобів до існування, Коля почав скаженіти. Він щодня влаштовував скандали, лаявся, кричав, навіть підняв якось на мене руку, та на захист мені прийшов син і наш собака, який ледь не накинувся на чоловіка. З безвиході Микола врешті решт з’їхав. Наскільки мені відомо, жив по черзі то у одного приятеля, то у іншого. Та відверто кажучи, мені до того було байдуже.
Життя неначе почалося спочатку, переїзд Миколи став для мене ковтком свіжого повітря. Найперше, що я зробила — звільнилася з нічної роботи. Як виявилося, нам з дітьми цілком вистачало і однієї моєї зарплати, тому що більше не було безглуздих витрат на алкоголь та гулянки. Мої співробітниці, приятелі, а особливо діти, дивувалися і казали, що я ніби розцвіла, аж помолодшала. Я і справді почувалася молодшою і щасливішою, змогла нарешті налагодити своє харчування: більше не було стресу, які я раніше заїдала, і сон став регулярним. Але чутки про те, як я змінилася, дійшли і до колишнього чоловіка, і Микола не забарився…
Якось вночі, коли діти були в селі у моїх батьків, колишній чоловік заліз у квартиру через балкон, поки я спала. Квартира наша на першому поверсі, тому зробити це було неважко, особливо тому, хто знав, що я часто лишаю двері балкону прочиненими у спеку. Коли я почула, що хтось в кімнаті копошиться, то встала і включила світло. Побачила колишнього чоловіка який що то шукав в ящиках комода. Від несподіванки він спочатку розгубився, а потім сильно схопив мене за руку і став торм0шити мене з уcієї сили випитуючи, де документи на майно і де я зберігаю гроші, але так нічого і не зміг дізнатися — через декілька годин моїх криkів сусіди все ж викликали поліцію.
Миколу затримали, а мене відвезли до лікарні, де я пробула ще тиждень.
Поки лежала у лікарні, до мене навідалася Миколина «муза». Жінка зі сльозами на очах просила забрати мою заяву з поліції, не позбавляти їх малолітню дитину батька і обіцяла, що Коля у моєму житті більше не з’явиться.
Цій молодій особі я вірити не могла, але заяву все ж забрала. Діти не мають страждати від гріхів своїх батьків, правда ж? Знаходячись у стаціонарі, я почала шукати квартири в оренду та роботу в Харкові. Це, звісно, не столиця, але повертатися додому та і взагалі залишатися в Києві я не могла, було дуже страшно.
І от кілька тижнів тому ми з сином і донькою нарешті переїхали у нове місто. Я вийшла на роботу, а свою київську квартиру здала в оренду квартирантам. Грошей з неї вистачає на оренду невеличкого симпатичного будинку на околиці Харкова, де ми облаштувалися з дітьми і собакою. Але чоловіків у своє життя я зможу пускати ще дуже не скоро, стосунки для мене тепер асоціюються лише з небезпекою.
