**Якби знати, що так буде…**
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи калюжі, іноді виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — робочий день.
Іван дивився у вікно на посинілий, обпалений сонцем сніг. Ще трохи — і він розтане, а там уже й літо близько. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову вилаяся.
— Отак і колеса позбутися можна.
Нарешті попереду з’явилася кладовищенська огорожа, за якою темніли ряди хрестів.
Щоразу, приходячи сюди, Іван відчував важке передчуття неминучості — ніби життя промайнуло, не залишивши сліду. Думки про те, що колись і його тут поховають, були неприємні. Він приходив не за покликом серця, а за звичкою. Так треба — відвідувати могили рідних у певні дні. Йому стало соромно цих думок, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди одразу ж рушили до ряду штучних квітів уздовж паркану. Іван повільно пройшов повз, шукаючи живі. Від ярких воскових пелюсток у очах тьмарило. Наприкінці ряду він побачив жінку з відром червоних гвоздик.
Купив чотири квітки й увійшов на кладовище. Доріжки тонули у воді. Він обходив калюжі, але навіть під пухким снігом хлюпало. Пізно згадав про старі зимові черевики — вони були мокрі.
Дійшов майже до лісу й звернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу за хрестом. *«Час ставити пам’ятник. А може, зачекати? Син потім і за мене зробить…»* Навкруги вже не лишилося тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих — стільки нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його. Відчув, як волога просочилася крізь шкіру.
— Привіт, Олю.
З побляклої фотокартки біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою — тридцять шість років, без жодної зморшки.
Згадав той День народження. Вранці він побігав по квіти, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона вмить вставила їх у вуха й засміялася. Він встиг зфотографувати цю мить. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Іван примірявся, де покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами, оськнутими в землю. Вони не вигоріли, не зникли, наче їх принесли вчора.
Іван нахилився, витягнув із снігу жовті квіти перед самим хрестом, переставив їх у ноги. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля мерзла — крізь неї не воткнеш, а сніг розтане — і квіти впадуть. Вони виглядали скромними серед яскравих штучних бутонів. Але живі.
— Сумую. Але приходити часто не можу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він довго говорив, розповідав новини, дивлячись на фотографію, поки ноги не замерзли. Час від часу тишу розривало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду вже, Олюнько. Надів старі черевики — і промочив ноги. А дорікнути вже нікому. Прийду після Великодня, коли просохне. Тоді й могилку приберу, нову фотку принесу — таку саму. Бо ти тут дуже гарна… Вибач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали кілька людей. Коли він сів у автобус, пальці ніг уже ледве відчувалися.
Додійшов ледь-ледь. Зняв мокрі черевики, поставив чайник, випив дві склянки чаю з медом. Натягнув сухі шерстяні шкарпетки, ввімкнув телебачення й ліг на диван. Йшов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, і він почав дрімати…
***
Таня прийшла на їхню будівлю після технікуму. Молода, з ясними очима, веснянками на носі й усмішкою, як перше сонце навесні. Іван не міг відвести від неї очей. У нього була дружина, син у третій клас ходив, а він — немов зачарований. Що робити, якщо вона постійно на очах? Не закривати ж їх.
Незадовго до Нового року вони зустрілися на зупинці. Таня куталася у комір пальта. В її великих очах відбивалися вогні ліхтарів. В автобусі він сів поруч.
— Привіт, Таню. Додому?
— Так. А ви?
— І я. — Помовчав. — Ялинку вже прикрасили?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А 30-го грудня ми всі разом її прикрашали. Який тоді запах у хаті був! Одразу свято.
— А сьогодні ж саме 30-го… У тебе на балконі жива ялинка? — спитав Іван.
Таня засміялася. Йому стало тепло.
— Батьки далеко, а ялинка в мене штучна. Зараз прийду, зберу її, прикрашу. Обов’язково повішу цукерки — як мама робила. Потім питиму чай і дивитимусь.
Він уПотім він прокинувся знову в порожній квартирі, де лише вітер шелестів забутими листівками на столі, і зрозумів, що навіть каяття вже нічого не змінить.
