Якби знати, що так вийде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи калюжі, іноді виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — робочий день.
Ярослав дивився у вікно на почорнілий сніг. Скоро він розтане, а там уже й до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підскочив, і водій знову виразився.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася кладовищенська огорожа, за якою темніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував важку безнадію й миттєвість життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив не через серце, а через обов’язок. Так треба — відвідувати могили близьких у певні дні. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері зі скрипом відчинилися, пасажири вийшли, розминаючи ноги. Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів біля огорожі. Ярослав теж поволі пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток ляскало в очах. Наприкінці ряду він побачив жінку з відром червоних гвоздик.
Купив чотири квітки й увійшов на кладовище. Доріжки тонули у воді. Він обминав калюжі, але під пухким снігом теж хлюпало. Шкодував, що не взяв міцнішого взуття.
Дійшов майже до краю лісу і повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу за хрестом. «Треба пам’ятник поставити. А може, почекати? Син потім і за мене зробить…» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув «місто мертвих» — багато нових могил з’явилося з минулої осені.
Переступив через низьку огорожу й став на осілий сніг, утоптав його. Відчув, що ноги промокли.
— Привіт, Олю.
З вицвілої фотокартки біля хреста на нього всміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй лише тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побіг по квіти, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх і щасливо усміхнулася. Він встиг зфотографувати цю мить. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами. Вони не вицвіли, ніби їх принесли вчора.
Він нахилився, витягнув із снігу жовті квіти перед хрестом, переставив їх у ноги. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квіти не воткнеш, а сніг розтане — вони впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але живі.
— Сумуємо за тобою. Але часто сюди не приходжу. Вибач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він довго говорив, ділився новинами, дивлячись на фотокартку, поки ноги не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще сумніше.
— Піду я, Оленко. Взяв старі чоботи — промочив ноги. Тепер і поругати немає кого. Прийду після Великодня, коли висохне. Тоді й могилку приберу, нову фотокартку принесу, таку саму. Дуже ти тут гарна. Вибач мене за все. — Він зітхнув, переступив через огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали кілька людей. Коли він нарешті сів у автобус, пальці ніг ледве відчувались.
Ледве дійшов додому. Одразу зняв мокре взуття, поставив чайник. Випив дві чашки чаю з медом, надів сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Ішов якийсь фільм. Від чаю його розслабило, потягнуло в сон…
***
Марійка прийшла на будівництво після коледжу. Молоденька, з великими очима й веснянками на носі, а посмішка — ніби сонечко з-за хмар. Ярослав не відривав від неї очей. У нього ж була дружина, син у третій клас ходив, а він не міг стриматись. І що робити, якщо вона постійно траплялася на очах?
Незадовго до Нового року вони зустрілися на зупинці. Марійка куталася в комір пальта. У її очах відбивалися вогні ліхтарів. Ярослав позирав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він проштовхнувся всередину й сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? — спитав він, щоб зав’язати розмову.
— Так. А ви?
— І я. — Він помовчав. — Ялинку вже прикрасили?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. Який тоді запах у хаті був! І одразу ставало святочно.
— А сьогодні ж саме тридцяте. У тебе на балконі ялинка лежить? — спитав Ярослав.
Марійка засміялася. Він не міг надивитися.
— Батьки далеко, а в мене штучна. Зараз прийду додому, зіберу її, прикрашу. Обов’язково повішу цукеркиІ так вони йшли своїми шляхами, кожен із своїм тягарем, розуміючи, що минуле не повернеш, а провина ніколи не зникне.
