Василю, зайдіть! голос керівника роздався із гучномовця.
Василь здригнувся знову дістанеться. Та й справедливо.
Прийшов? Сідай, Василю. Знову провалив завдання, винесено догана. Й квартальну премію доведеться скасувати, жартів із тобою скінчено! Що з тобою не так? Батькові ж обіцяв, а ти мене підводиш, ох ти ж, Василю Ярославовичу! голова виробництва Григорій Петрович безнадійно махнув рукою. Забирайся з очей, адже ти вже дорослий чоловік! Поміркуй, Василю, куди котишся? Ні сімї, ні захоплень. Як далі житимеш?
Додому Василь їхав приміською електричкою. Натовпу неможливо не то що сісти, стоять, мов оселедці у бочці.
Товаришів із заводу вдома чекають дружини, домашня вечеря на столі. А в Василя порожнеча, живе самотній. Та й бажання останнім часом одне проковтнути чарку та завалитися спати.
Колись після роботи він гуляв з друзями, дівчатам подобявся.
Та тепер усі одружені. Нудні стали, клопоти в них однакові діти та дружини!
На своїй зупинці Василь ледь вийшов бабуся в тамбурі розставилась із сумками, неможливо обійти!
У підземному переході норовлять підсікти чи штовхнути. Усі поспішають, поспішають, аж куди поспішають?
У двадцять пять Василь теж жив спішно. Дівчата на нього просто вялися. А чого б, він тоді вже власну квартиру мав, на заводі зарплата солідна. Авто купив собі, хоч і не нове, зате самостійно!
Мати казала: «Одружуйся, сину! Час швидко минає, а ти його на цих розфарбованих витрачаєш! Ось моя сусідка Олеся, ну така чемна дівчина! Молоденька, домовита! Мені у всьому помагає, на медсестру вчиться, та й до тебе поглядає, бачу ж». А він їй: «Не потрібна мені така, отой твій Олеся. Не подобається вона мені, не за моїм смаком!»
Ось і програв, мабуть та Олеся тепер чоловікові вареники ліпить із сметаною, салатик ріже з помідорів та огірків. І чекає не дочекається, та й ось діти питають: «Мамо, а тато скоро буде?»
А його ніхто не чекає, хоч раніше так було аж подобалося.
І сам не зрозумів, коли ж раптом настала мить, коли пора вже була, коли гулянки остогидли, а він так і плив за течією!
Василь піднявся на поверх, вийняв із кишені ключ, став його всовувати у замок не лізе, що за маячня? Спроба ще, похитав ключем у скважині, і
Раптом хтось усередині відчинив двері. Вони розчинилися, а там мати Василя у квітчастому халаті, зрумянена:
«Сину, а ти що, з роботи вирішив одразу до нас? Чому ж не подзвонив? Мабуть, стомився, вигляд якийсь стомлений. А ми з батьком якраз вечеряти збирались. Давай, Василю, роздягайся, руки мий, агов, батьку, де ти? Ярославе, йди хоча б сина зустрінь, усі лінивий!»
Василь просто остолбенів, стоїть, не ворухнувшись.
Тут і Ярослав Іванович вийшов: «Сину, а я вже гадав, ти свою дівчину до нас привів знайомитись. Мабуть, внуків не дочекаємось! Сам я тому винен, дурний, після сорока лишень одружився. Та й мати вже не молоденька була. Ти ж не затягуй, на батькових помилках повчись, усе в житті робити вчасно! Зрозумів?»
«Зрозумів, тату», у Василя в горлі пересохло. «Тату, д
Надворі в Києві тривожно дзижчали цвіркуни, коли Антон обережно розгледжував обличчя новонародженої донечки, Маринки, котру Юля тільки-но привезли з пологового будинку в їнихню квартиру у Подолі, він зітхнув з полегшенням хата знову наповнилася теплом, сміхом дитини й тихим маминим похрюкуванням на кухні, немов батьки з радості повернулися,але зараз це було його власне диво, чудо другого шансу, що його він не проґавить.
Дитячі лінійки на стіні поряд з вишитим рушником мами Антона тепер піднімалися вгору поруч із ластівським гніздом під карнизом його нової оселі, а Антон знов ізнов дивувався, як так вийшло цей твердий підлогове покриття із хитким серцем знов дозволило йому знайти дорогу додому, до маминих борщів, Юліних напівменізмів й ось уже Марининих перших спалахувань гніву або радощів.
