«Який же він став гарний. Якби він був трохи заможнішим, працював би у престижній компанії, я б, мабуть, закохалася в нього», — думала Олена.
— Ну, Андрію, залишаєшся за мене. Якщо щось трапиться, телефонуй. Не в космос ж лечу, завжди на зв’язку, — сказав Василь, подаючи руку заступнику та другові.
— Зрозумів, не хвилюйся. До речі, ти так і не сказав, куди їдеш у відпустку. На Балі чи до Єгипту? — Андрій міцно стиснув його долоню.
— Хіба не казав? До мами їду. Треба дах лагодити, паркан ремонтувати. Батько колись усім займався, а як пішов — усе сиплеться. Не пам’ятаю, коли востаннє з вудкою на річці сидів.
— Я взагалі ніколи не рибалив. Справжній міський. Навіть заздрю тобі, — зітхнув Андрій. — Приїдеш, розповіси.
Василь усміхався, думаючи про завтрашній ранок: вже буде далеко від шумного Київа, обійме маму, вдихне свіже повітря дитинства.
Він виріс у маленькому селі. Мама — вчителька, батько — будівельник. Часто допомагав батькові, вмів усе. Той мріяв, щоб син пішов його шляхом. Але Василя вабили машини, комп’ютери, нові технології. Навчався легко. Коли закінчив школу, сказав: «У селі нема перспектив. Хочу їхати до Києва, досягти більшого».
— Які ще перспективи? Село розвивається, будівництво завжди потрібно. Голодним не залишишся. Хочеш — збудуємо сучасну хату? Одружишся, дітям простір буде, — переконував батько.
— Занадто рано про родину. Треба спершу на ноги стати, — відмахувався Василь.
Батько сердився, а мати терпляче заспокоювала:
— Не підрізай йому крила. Хай пробує. Він у нас розумний, ще пишатимемося ним.
Вони дали грошей на перший час і відпустили сина. Василь вчився в інституті та підробляв на будівництві. З часом отримав усе, про що мріяв.
У школі кохав Олену, веселу дівчину з кирпатим носом. Вона не мріяла про зірки з неба — хотіла мати свій салон краси. Кожен мав свою мету. Так і роз’їхалися.
Приїжджаючи додому, дізнавався, що Олена вже поїхала. Міг запитати у її матері номер, але не став. «Кохання завадить досягти мети. Одружимось — доведеться годувати родину, а не йти до своєї цілі».
— Дивись, час упустиш. Олена тебе не дочекає, — казав батько.
— Не біда, є й інші.
Але інші йому були не потрібні.
Тепер у Василя було все: гарний будинок у престижному районі, дорога машина, бізнес. Та жінкам потрібен був не він, а його статки. А він хотів, щоб кохали його самого.
Приїжджаючи до батьків, сподівався побачити Олену. Розповідав про себе скупо — батьки жили скромно, вірили в чесну працю. Коли згадував про свою квартиру в Києві, батько хмурився:
— Чи не порушуєш закон? Краще б на будівництві працював, ніж нас соромив!
Тому Василь їхав до них на потріпаній машині, позиченій у друга, чи на поїзді. Казав, що працює інженером — батько пишався.
У цю поїздку теж не змінив собі, хоч батька вже не було. «Лексус» залишив у гаражі, узяв квиток, скромно одягнувся. У вагоні поступився місцем бабусі, а сам ляг на верхню полицю. За вікном миготіли ліси, поля, ріки.
Село здалося йому казковим. Повітря — чисте, дерева — зеленіші за міські. У дворі мама зустріла його зі сльозами:
— Сину, яка радість! А я й не чекала. Надовго?
— Поки не виженете, — обійняв її.
Кожен день пекла пироги. Він їв, а потім лагодив дах, фарбував віконниці.
— Відпочив би, сину. У відпустці, а працюєш.
— Та вже все зробив. Ти куди це збираєшся? — побачив наряд у мами.
— До магазину.
— Я поїду на велосипеді. Що купити?
Дала список.
— Ти так і підеш? — схопилася за голову.
— А що? — на ньому були джинси, проста сорочка.
Лише кросівки — дорогі, але хто в селі це оцінить?
У магазині жінки обдивлялися, питали, хто він і звідки. Здивувалися, коли він назвався, розпитували про роботу. Він мовчав.
Виходячи, побачив біля свого велосипеда червону «Ауді».
— Краще б допомогли колесо міняти, а не свистіли, — почув за спиною голос.
Мурашки пробігли по шкірі. Голос залишався тим самим.
Повернувся — і ледь впізнав у розкішній жінці Олену. Стиснув горло.
— Василю?!
— Ти змінилася. Це твоя машина? — кивнув на авто. — Шикарна.
Вона не приховувала задоволення.
— Так, от тільки колесо спустило. Тут, як завжди, дороги жахливі.
— Запаска є?
Вона спостерігала, як він міняв колесо, і він відчував її погляд.
— Готово. Колесо можна заклеїти.
— Дякую. Сідай, підвезу.
— Не треба, доїду на велосипеді.
Попрощалися. А коли виїхав на дорогу, побачив, що вона зупинилася.
— Ми й поговорити не встиглиАле зупинився, зачекав, і врешті вони з Оленою почали справжню розмову, без масок, без прикрас.
