Ще й до року після весілля не минуло, а я вже опинилася перед вибором: або розум, або шлюб. Звати мене Мар’яна, мені тридцять два, і завжди я вважала себе тією, що вміє стерпіти й бути справедливою. Але ж, мабуть, настає момент, коли й найтерплячіші обирають себе. Саме зараз я на порозі цього вибору.
Коли я зустріла Дмитра, здавалося, кращого чоловіка й не знайти. Уважний, турботливий, з добрим почуттям гумору. Не скаржився, не розповідав про клопоти, завжди був у гарному настрої. Ми зустрічалися трохи більше року, він знімав квартири, іноді — номери в готелях. Я гадала, просто не хоче, щоб я бачила безлад у його домівці. Як же я помилялася…
Весілля в нас було скромним — лише роспис у ЗАГСі. Дмитро сказав, що не хоче розкошів, та й я не заперечувала. Гроші нам були потрібніші. Після ЗАГСу ми поїхали туди, де, як він сказав, «будемо жити разом». І ось саме тоді почався мій особистий сімейний жах. Бо в тій квартирі нас чекала не романтика удвох… а Любов Миколаївна — свекруха. І, як виявилося, це була лише верхівка айсберга.
Ця жінка — його мати — увірвалася в наше життя, як тінь із минулого. Їй уже під вісімдесят, але, незважаючи на вік, вона жвава, швидка й, чесно кажучи, хитра. Метиться по хаті, як на пружинах, але варто запропонувати їй щось зробити, як вона, охкаючи й хапаючись за серце, валиться на диван з виразом трагічної жертви. Вона вправно перетворює будь-яку розмову на маніпуляцію.
Я намагалася поговорити з Дмитром. Може, знімемо щось окремо? Він лише хитав головою: «Ти що? Мама сама не впорається. Вона старенька, їй страшно». А мені? А нам? Коли у нас у спальні висить килим з її батьком у святковому вигляді, а за стінкою вона врубала «Ретро FM» на повну й о п’ятій ранку співає «Червона калина»?
Я старалася. Серйозно. Два місяці я мила за нею чашки, терпіла, що вона перебирає мойй одяг у шафі, що голосно коментує мої сукні, страви, навіть… інтимне життя. Раз я прийшла з роботи, а вона мені:
— Чого ти така бліда? Дмитро, мабуть, погано старається, так?
Я оніміла.
І от одного разу, гортаючи стрічку в телефоні, я натрапила на передачу про сучасні будинки для літніх людей. Пансіонати — світлі, затишні, з лікарями, харчуванням, заняттями. Люди там не доживають, а живуть: малюють, танцюють, спілкуються. Я подзвонила, дізналася ціни — й завмерла. По суті, місячний пансіонат коштував майже як оренда «однушки» у Києві. Тоді в мене й зродився план.
Я не сказала чоловікові ні слова. Просто пішла й оформила все. Свекруха спершу спротивлялася — але, побачивши, що там не сум і самотність, а парки, бабусі в гарних халатах та вечори з музикою, здалася. Вона навіть заквітчала — чесно, ніби молодість повернулася.
А тепер я сиджу в порожній хаті й не знаю, як сказати Дмитрові, що його мати вже тиждень живе у пансіонаті, де її оточують турбота, чистота й цілий колектив, на відміну від мене, яка більше не хоче тікати на дах.
З одного боку — страх. З іншого — полегшення. Адже я знову можу спати вночі, ходити по хаті в халаті, вмикати улюблену музику, не боячись, що вона скаже, ніби то «бісівщина». Я почала дихати. Жити.
Сьогодні ввечері я йому все розповім. Бо далі буде лише гірше. Або він зрозуміє… або я зрозумію, що помилилася не лише з його матір’ю, а й з ним самим.
