«Як же я сумую,» прошептала Оксана, здригнувшись від власного голосу в порожній хаті. Її пальці завмерли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Андрій сміявся, піднявши на плечі маленького Дениса. Вона обережно провела кінчиками пальців по його обличчю. Дев’ять років минуло, а біль залишився таким же гострим.
За вікном лютився буран, кидаючи снігові грудки в шибку. Оксана підвелася й підійшла до вікна, де стояла глиняна миска з запаленою свічкою. Роковини. У такі ночі його відсутність давила особливо важко.
«Я справляюся, чуєш?» сказала вона, звертаючись до порожнечі. «Денис уже майже догнав тебе зростом. А Петрик він дуже схожий на тебе.»
У печі тріщали дрова. Оксана закуталася в бабусин плахту й сіла у крісло. Стара дерев’яна хата скрипіла під поривами вітру.
Вона й не помітила, як задрімала. Може, пройшло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучних удари в двері порушили тишу.
Оксана здригнулася, миттєво прокинувшись. Серце билося наче божевільне. Хто міг прийти в таку завірюху? До найближчих сусідів цілий кілометр.
Стук повторився три чітких удари, наче хтось наполягав.
Вона пройшла коридором, в темряві намацуючи стіну. Погляд упав на кухонний ніж на столі. Вона схопила його й міцно стиснула рукоятку.
«Хто там?» голос тремтів.
Тиша. Потім знову три удари, ще настирливіші.
Оксана притиснула ніж до стегна й лівою рукою відсунула засув. Холодне повітря ворвалося всередину разом із хмарою снігу, а на порозі
«Оксанко, це я. Я повернувся.»
Андрій. Її Андрій. Той самий, що зник дев’ять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома посмішка.
Ніж випав із онімілих пальців. Оксана захиталася, ледве втримавшись за одвірок.
«Це ж не» вона ледве дихала. «Тебе більше немає.»
«Я тут,» він зробив крок і обняв її.
Теплий. Справжній. Пахне морозом і землею. Вона вчепилася в його кожух, вткнулася обличчям у плече, і сльози полилися рікою. Ноги підкосилися, і вони обидва опустилися на долівку в сінях.
«Як?» лише й вимовила вона.
«Знаю, ти не розумієш,» Андрій гладив її по волоссю. «Але я розкажу. Давай спершу зачинимо двері. Холодно.»
Він допоміг їй підвестися. Оксана не відпускала його ні на мить, наче боялася, що він розтане.
«Хлопці?» спитав він, озираючись.
«Сплять,» вона не могла відірвати погляд від його обличчя. «Вони виросли.»
«Знаю,» він усміхнувся із легким смутком.
«Як це можливо?» вона доторкнулася до його щоки тремтячими пальцями. «Тебе ж тебе більше немає. Я була там.»
«Пішли,» він узяв її за руку. «Нам треба поговорити. У нас мало часу.»
Вони перейшли у світлицю. Оксана запалила ще одну каганця. Андрій сів на край столу, уважно оглядаючи хату, ніби намагаючись запамятати кожну дрібницю.
«Ти добре доглядаєш дім,» промовив він із теплотою.
«Про що ти?» зітхнула вона. «Де ти був? Чому зараз?»
Андрій глибоко зітхнув і подивився їй прямо у вічі.
«Я все розповім. Сядь, будь ласка.»
Вона підкинула дрова в піч. Вогонь розгорівся яскравіше, заливаючи кімнату мяким світлом.
Вона вагалася, ніби відтягувала момент, потім підійшла до скрині й дістала його глечик синій, з відколотим краєм. Девять років він стояв неторканим, наче чекав господаря.
«Не сподівався, що ти зберегла його,» у його голосі пролунав здивування, коли він узяв глечик із гарячим узваром.
Оксана пильно розглядала його, боячись пропустити найменшу деталь. Її рука сама простяглася до нього пальці обережно торкнулися запястя, плеча, щетини на щоках, ніби перевіряючи, чи не грає з нею зір.
«Ти справжній,» прошепотіла вона пересохлими губами. І тоді спитала ледве чутно: «Розкажи де ти був усі ці роки?»
Андрій довго мовчав, дивлячись у вогонь, перш ніж почати.
«Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди йдуть усі,» сказав він. «Я загубився. Не дійшов.»
Він відпив узвар і продовжив:
«Спершу було щось на зразок темного, густого простору. Як туман, але щільніший. Я довго блукав там, не розуміючи, чи живий я, чи вже ні.»
Оксана слухала, затамувавши подих. Вона так міцно стискала його руку, що пальці почали німіти.
«Потім я опинився в місці його звуть Лимбом. Це ніби» він запнувся, шукаючи слова. «Ніби безкінечний двір, де ніхто не знає, куди йдуть потяги. Там нема тіл лише відчуття.»
Андрій поставив глечик і подивився їй у вічі.
«Ти навіть не уявляє
