«Ще б трохи, і я б викрикнула це!» — ледь не вирвалося з грудей до сестри чоловіка. Та я стиснула зуби. А вона натомість — знову на порозі з валізою на вихідні…
Звати мене Соломія, мені тридцять дев’ять. Ми з Русланом одружені вже дванадцять років. У нас гарна, міцна родина, росте син, усе, здавалося б, добре. Та є одне «але», що отруює мені життя вже багато років. Це його сестра — Мар’яна.
Мар’яна старша за Руслана на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей немає. Мешкає сама у будинку навпроти, але… живе, по суті, і в нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, нав’язливо і щодня. Іноді здається, що в Мар’яни ключі від нашого під’їзду ростуть прямо з торби.
Спершу я намагалася бути ввічливою, навіть лагідною. Ну, сестра чоловіка, рідня, як не крути. Думала — зайде, побалакає, чаю вип’є та й піде. Та вона приходила щовечора. І по вихідних. І у відпустку. І у гості, коли ми запрошували інших. Навіть коли я хворіла — вона була тут.
Мар’яна — людина без гальм. Вона вічно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як одягаюся. То я занадто мовчу, то надто голосно сміюся, то пиріг у мене «сухий», то хата «неідеально прибрана». А найголовніше — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Руслан каже: «Соломіє, ну потерпи, адже вона ж самотня, окрім нас — нікого».
Терпіла я. Та терпіння — не гумове.
Мар’яна працює бухгалтеркою в приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене і… йде до нас. Я приходжу — вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кішка сховалася під ліжко. Син у телефоні. А вона — ніби господиня дому. Суп чекає. А ще частіше — я чекаю, коли вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої «пригоди» у податковій, які ніхто не слухає. А потім йде. Іноді — залишається ночувати, бо їй «страшно одній у грози» чи «у будинку опалення погано працює».
Коли ми збиралися кудись поїхати — Мар’яна їхала з нами. І байдуже, що я мріяла провести вихідні з чоловіком. Байдуже, що він обіцяв відвезти мене на День народження до моря. Мар’яна була там. У нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за кошти Руслана. Адже вона заробляє непогано, відкладає гроші, як сама каже, «на чорний день». Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мати Руслана — та й взагалі вважає, що я невдячна. Мовляв, Мар’яна ж не чужа, вона просто самотня й потребує нас. І я розумію, що в неї немає ні родини, ні дітей. Але чому я маю платити своїм затишком?
Одного разу я відверто сказала Руслану:
— Мне набридло. Вона порушує наші межі. Вона скрізь. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
— Ну, і що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Недавно був пік. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Домовилася з подругою посидіти з сином. Щойно сіли у крісла — дзвінок. Мар’яна.
— А ви де? Чому мене не запросили? Ви що, вирішили мене викреслити? — кричала вона у трубку.
А через два дні — знову прийшла. З торбою. З нічною сорочкою. З улюбленим серіалом. Сказала: «Вихідні у мене вільні, вирішила провести їх з вами».
Я стояла на кухні, вчепившись у край столу. ЛеЯ ледве стрималася, щоб не вигукнути: «Досить!» — але знову мовчала, бо знала — ця війна без перемог.
