— Як же так?! — батьки майбутньої дружини ніяк не могли змиритися з тим, що у їх єдиної доньки не буде весілля

— Доню, яка ж я рада за тебе! І каблучка така гарна… А над датою весілля ви вже думали?

Моя майбутня теща навряд чи була здивована тому, що я зробив Олесі пропозицію. Наші батьки знали, що ми вже більше двох років живемо разом і розуміли, що це рано чи пізно завершиться шлюбом. Але розуміти це в теорії — одне діло, а бачити каблучку на руці своєї єдиної доньки — зовсім інше.

— Мам, насправді, ми не плануємо великого весілля, — якомога спокійніше спробувала пояснити Олеся. — Думали просто розписатися і потім зібратися в кафе з рідними і найближчими друзями для невеличкого святкування.

І тут почалося дійство. Батьки майбутньої дружини ніяк не могли змиритися з тим, що у їх єдиної доньки, яку вони виховували і любили понад усе на світі, не буде справжнього українського весілля.

— Це ж як так? А дітям потім що покажете, коли будуть вас питати, як ви одружилися? — не могла заспокоїтися мама дружини, Галина Дмитрівна. — Ти так любила розглядати наш з татом фотоальбом, пам’ятаєш? Та і ми досі іноді передивляємося, згадуємо. Не має так бути!

Ще добрих кілька місяців з усіх боків на нас тиснули родичі, мої батьки теж підключилися, тому врешті решт ми з Олесею здалися. Знайшли компроміс: весілля мало відбутися, але без жодних викупів, старостів, викрадення нареченої і миття ніг тещі. Підготовкою займалася переважно наречена, вона вже точно знала, як має виглядати букет і якого кольору будуть квіти на весільній арці, на мене ж лягко мінімум обов’язків: забронювати ресторан і затвердити меню, організувати трансфер для гостей. За фотографа ми покликали друга, який залюбки погодився зробити знижку і знімкувати таку важливу для нас подію, яка буває лише раз у житті.

Всі питання були вирішені, кожен крок продумано, та за класикою жанру в день весілля все пішло шкереберть. Замість обіцяного синоптиками сонячного дня, ми давали клятву під теплою липневою зливою. І звісно ж, вона припинилася одразу після того, як виїздна церемонія завершилася. Гості змокли і змерзли, тому в кафе вони поїхали раніше, а ми з дружиною і фотографом поїхали по найгарніших локаціях міста для фотосесії. Час від часу припускав невеличкий дощ, ми ховалися у автівки і їхали у інше місце, так пройшло години дві.

У кафе і я, і Олеся підняли собі настрій шампанським, вирішивши, що це все на щастя, і все почало налагоджуватися. Аж поки у музикантів не зламалася апаратура, а гості вирішили допомогти (не сидіти ж у тиші без танців і розваг) і все ж викрали наречену. Тамаду ніхто про це попереджати не став, тож замість того, аби розпочати пошуки нарешеної, а півгодини вмовляв ведучого не нервувати і продовжувати вести весілля до кінця, пообіцявши збільшити оплату через непередбачувати обставини.

А коли через місяць ми отримали фото та відео з весілля, розчаруванню і розпачу моєї Олесі не було меж. Я і сам засмутився, що вже приховувати: майже всі фото були зіпсовані ччерез те, що друг-фотограф «не помітив» крапель від дощу на об’єктиві.

Загалом, не знаю, хто та щаслива людина, яка вигадала, що весілля — це найщасливіший день у житті пари. У нашій сім’ї цей день не прийнято згадувати зовсім. Натомість згадуємо з любов’ю і теплом сповідь перед вінчанням за два дні до урочистої церемонії. Ми стояли, тримаючи одне одного за руку, прості і щирі, без дорогого одягу — лише джинси і футболки, і почувалися абсолютно справжніми, коханими і люблячими.

Оцініть статтю
Джерело
— Як же так?! — батьки майбутньої дружини ніяк не могли змиритися з тим, що у їх єдиної доньки не буде весілля