І як тільки земля носить таких матерів! Вона віддала свою дитину в дитячий будинок, бо не захотіла лікувати а хлопчику всього лише 4 роки.
У мене є одна найкраща подруга, звати її Тетяна. Ми з нею дружимо вже тридцять років. Вона чудова людина і могла б бути прекрасною мамою, але ані вона, ані її чоловік так і не мали власних дітей. Бог їм не дав цієї радості, проте пара не розійшлася мабуть, через сильне кохання одне до одного.
Я маю своїх дітей двох доньок. Тетяна стала хрещеною мамою для обох, бо є моєю найкращою подругою й живе зовсім поряд. А чому б і ні? Я досі памятаю, як вона з посмішкою гралася з моїми дітьми, не раз залишалася з ними, коли я просила про допомогу. А потім ми разом плакали на кухні, що в неї немає власних.
Одного разу Тетяні зателефонували родичі й розповіли, що далека родичка з боку батька вирішила віддати свого сина у дитячий будинок. Лікарі поставили йому тяжкий діагноз, а грошей на лікування не було. Мати хлопчика така собі, тільки за чоловіками бігає, дитина їй зовсім непотрібна.
Тетяна тоді поділилася зі мною цією новиною й сказала, що відчуває має поїхати і подивитися на цю дитину. Її серце стискалося Як розповідала потім її подруга, тільки-но Тетяна побачила хлопчика і його глибокі, сумні очі вона вже знала, що забере його. Її чоловік погодився.
Їм було дуже нелегко. Більше року реабілітації, десятки фахівців, лікарні, нічні тривоги. Хлопчик виявився з аутизмом але все ж вони зробили неможливе, витягнули його.
Не повірите, але зараз Володимирові 24 роки. Він звичайний молодий чоловік, закінчив університет із відзнакою, має спортивні нагороди.
Вчора я повернулася з його весілляКоли Володимир уперше привіз Тетяну й свого батька на свою першу виставку робіт роботи з дерева, якими так захопився ще з дитинства, вона не могла стримати сліз. Він стояв поруч, соромязливо посміхаючись, а люди навколо захоплено роздивлялися його творіння, і ніхто не здогадувався, скільки перешкод довелося подолати цій невеликій, але дуже сильній сімї.
Я бачила, як Тетяна дивилася на Володимира з безмежною гордістю і щастям, що вона все зробила правильно. Не обовязково бути рідною матірю треба просто стати справжньою. Її любов виявилась сильнішою за обставини, міцнішою за кров, і це зробило Диво.
Іноді мені здається, що Бог дарує нам дітей саме тоді, коли ми цього найбільше потребуємо, і не завжди так, як ми уявляємо. Тетяна знайшла своє щастя у серці хлопчика, який понад усе потребував любові. А він у її великому, люблячому серці.
Ми всі змінилися. Я вчуся не судити чужі вчинки і бачити дива там, де інші проходять повз. А Тетяна щороку на День матері отримує від Володимира найбільший букет і, напевне, найщиріше у світі «дякую, мамо».
