Коли я захворіла на рак, сподівалася на підтримку і допомогу від своїх дітей, але життя приготувало мені невдячну сюрприз. Діти, на котрих я вкладала так багато любові та зусиль, здавалося, забули про свою матір.
Почалось це все невеликими змінами у їхньому ставленні до мене. Раніше вони завжди були поруч, коли мені було потрібно, але з часом почали збавлятися візити до лікарні. Їхня відсутність була відчутною, особливо в ті моменти, коли я потребувала підтримки і надії.
У мене були важкі дні, коли лікарі розповідали про несприятливі прогнози і необхідність довгого лікування. Але попри це, я відчувала велике розчарування і біль, бачачи, як мої діти відвертаються від моєї хвороби.
Кожного разу, коли я виходила з госпіталю, сподіваючись побачити хоча б одного з них, а зіткнення з порожніми коридорами і пустими стінами робило мене ще більш сумними. Я заздалегідь повідомляла їх про свої графіки візитів до лікаря, але все частіше отримувала відмови, виправдання та інші заняття, які, за їх словами, були важливішими.
Це було особливо болюче, коли настали дні, коли мені потрібна була підтримка після складної хіміотерапії або операції. Я почувалася самотньою і зрадженою. Хоч я розуміла, що у них можуть бути свої проблеми і зобов’язання, але в моменти мого найбільшого горя вони покинули мене.
Одного разу, коли стан мого здоров’я погіршився і лікарі наголосили на необхідності невідкладного лікування, я прийняла нелегке рішення звернутися до дітей з проханням продати нашу спільний будинок. Я бачила це як останню надію на те, що я зможу отримати необхідну допомогу для свого лікування.
Але коли я розповіла Аліні і Ярославу про своє рішення, їх реакція була далеко від того, чого я очікувала. Вони категорично відмовились продавати будинок, посилаючись на свої власні проблеми та фінансові зобов’язання. Я не могла повірити своїм вухам. Я не вимагала від них жертвувати всім, що вони мають, але надіялася, що вони будуть готові піти на компроміс і допомогти мені у такий важливий момент.
Через цю відмову я відчула ще більше віддалення між нами. Відчуття розчарування та неприйняття ніколи не покидало мене. Я не могла зрозуміти, як можуть діти, які були виховані у сім’ї, де завжди прагнули допомогти один одному, так відмовити мені, коли я була в такій вразливій ситуації.