Колись у біду вскочила, та й скажу вам правду — стала я рабинею в родині чоловіка.
У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжого сіна, моє життя, що почалося з кохання, перетворилося на каторгу. Звати мене Оксана, мені двадцять вісім, а три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Гадала, що знайшла родину, а натомість стала сучасною невільницею — служницею для чоловіка, його батьків та всієї родини. Душа моя стогне від розпачу, й не знаю, як із цієї пастки вирватися.
### Кохання, що засліпило
Коли я зустріла Тараса, мені було двадцять п’ять. Він був із сусіднього села — високий, з доброю усмішкою й теплими очима. Познайомилися ми на ярмарку, і його простота мене зворушила. Він розповідав про родину, дітей, про життя в селі, де всі тримаються разом. Я, міська дівчина, мріяла про такий затишок. Через рік ми одружилися, й я переїхала до нього. Тоді я ще не знала, що цей крок стане моїм вироком.
Тарас жив із батьками, Ганною Іванівною та Петром Опанасовичем, у великій хаті. Його старший брат із сім’єю та інші родичі постійно тут бували. Я думала, що стану частиною цієї родини, але з першого дня зрозуміла: від мене чекають не любові, а праці. «Ти молода, справна, ось і беріться за все», — сказала свекруха, і я, наївна, погодилася, не усвідомлюючи, у що вплутуюся.
### Неволя замість родини
Моє життя перетворилося на безкінечне коло справ. Вранці я прокидаюся о п’ятій, щоб приготувати сніданок для всіх. Свекор любить куліш, свекруха — яєшню, Тарас — пампушки. Потім — прибирання великої хати, прання, город. Удень з’являються родичі, і я варю обід на юрбу: борщ, голубці, узвар. Ввечері — вечеря, посуд, а вночі я падаю без сил. І так щодня, без вихідних, без спочивання.
Свекруха командує, як отаман: «Оксанко, картоплю не так чистиш, Оксанко, підлогу погано помила». Свекор мовчить, але його погляд каже: «Ти тут чужа». Родичі чоловіка, приходячи в гості, навіть не вітаються — сідають за стіл і чекають, доки їх обслужу. Тарас, мій чоловік, замість підтримки тільки додає: «Мамо, не переч мамі, вона краще знає». Його байдужість — як ніж у серце. Я думала, він буде моїм захистом, а він став частиною цієї системи, де я — невільниця.
### Хвилина розпачу
Нещодавно я не витримала. Коли Ганна Іванівна знову дорікнула мені за юшку, а родичі залишили куми грязного посуду, я вигукнула: «Я не покоївка! Я тепер людина!» Усі завмерли, а свекруха холодно відповіла: «Не подобається — йди назад у своє місто. А то звикла, що все готове». Тарас промовчав, і це мене добило. Я вибігла у двір, ридаючи, й зрозуміла: я в пастці. Тікати нікуди — у місті немає житла, а мати далеко. Але залишатися — значить втратити себе.
Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись була веселою та доглянутою, а тепер — змарніла, з погаслими очима. Моя подруга Іринка, побачивши мене, аж схопилася: «Оксанко, ти як старЯ вирішила, що наступного ранку візьму свої збережені гривні, куплю квиток на поїзд і піду, не озираючись.
