ЗМІТНИЙ ЛИСТ лежав у шархляді її столу — поруч із заявою на звільнення. Щось дивне стиснуло груди: наче цей папіре не просто так лежав там, ніби чекав саме мене.
Я взяв його, і передуми з дитства нахлинули. Як ми з хлопцями у Дняпрі грали в шпигунів, писали таємні послання молоком на папері, а потім читали, гріючи над вогнем. Ми з Світланою колись згадували ці ігри, сидячи за кавою, базікаючи про всяку дурницю…
Я ледь дочекався обіду. Примчав додому немов скажений. Серце билося — не від страху, ні, від передчуття. Я запалив плиту, підніс листок над полум’ям, і… рядки проступили. Як у дитинстві. Тільки зараз — це була жорстока, доросла правда.
«Якщо ти це читаєш, значить, я не помилилася. Ти згадав і здогадався. Все могло бути інакше. Але знай — коли ти принижував мене, ти вбив усе, що я до тебе відчувала. Гадаю, тобі навіть подобалося знущатися надо мною. Можливо, це все, на що ти здатний.
Тобі колись зробили боляче — і тепер ти ламаєш тих, хто не може і не хоче відповісти тим самим. Думаєш, я не могла вдарити у відповідь? Могла. Але тоді б перестала бути собою.
Можна виграти бій, але програти війну. Не шукай мене. Прощай. — С.»
Я сидів із цим листом і не міг поворухнутись. Чому? Чому я її так шалено, до ненависті, несамовито… кохав?
Вона з’явилася в офісі раптово. Увійшла — і наче світ упав у приміщення. Звичайний кабінет на третьому поверсі старого бізнес-центру у Львові раптом наповнився запахом морського вітру, сонячним промінням і свіжістю ранкового саду.
Вона не була красунею — ні, не моделлю. Але в ній було щось, що вибивало мене з колії. Я, чоловік досвідчений, що бачив жінок різних — гордовитих, зухвалих, гламурних і простих — раптом ніби втратив орієнтир. Все, що раніше зваблювало, перестало діяти.
Я був зіпсований увагою, панянками, інтригами. Білявки, руді, брюнетки — усі ці типи проходили через моє життя легко й швидко. Побачення, квіти, короткі історії — і знову свобода. Я обирав. Я керував. Я не просив — я отримував.
Але Світа…
Хотілося притулитися до її колін, вдихати запах її шкіри, гладити ці світло-русі пасма, торкатися зап’ястя й шиї, відчувати її подих, слухати її сміх, бачити, як вона кусає губу, коли хвилюється.
Світа працювала під моїм керівництвом — у прямому й переносному сенсі. Вона була частиною моєї команди. Не лідером, не зіркою. Але я знав: якщо треба щось складне — дам їй, і все буде зроблено. Чітко, вчасно, без зайвого галасу.
Я почав відчувати дивне задоволення від того, що міг на неї накричати. Ніби сама її присутність давала мені привід бути жорстоким. Вона стискалась, ставала тендітною й беззахисною — і в ці моменти я почувався богом. Якби вона заплакала… якби зірвалася. Я б пожалів. Я б заспокоїв. Можливо, я б змінився.
Але вона трималась. Мовчки. Без докорів. Без скарг. Без слабкості. І це мене бісило ще більше. Я намагався добитися уваги: залишав на столі цукерки, дарував дрібниці. КомпліменЯ дивився у вікно на дощ, що заливав Київ, і не міг зрозуміти, як жити далі без неї.
