Іноді думають, що родина — це завжди щастя. Що якщо до тебе завітали з тортом, дітьми та усмішками, то ти зобов’язана накрити стіл, забути про свої справи й грати роль гостинної господині. А якщо ні — ти невдячна, груба й взагалі не вмієш будувати стосунки. Та чомусь ніхто не замислюється, що за цією показовою родинною близькістю часто ховаються нахабство, безцеремонність і звичайне користування.
Цю історію я вирішила розповісти від першої особи. Сталося це зі мною, Соломією, коли ми з чоловіком тільки переїхали до Львова й почали облаштовувати своє життя.
Ми зняли затишну двокімнатну квартирку в спальному районі, були зайняті роботою, домашніми клопотами та намагалися уникати зайвих контактів. Я не любила галасливих компаній, а тим більше — домашніх посиденьок із рясними застіллями та криком дітей. Але в житті кожного знайдуться ті, хто вважає твою оселю своєю дачею, а тебе — безкоштовною прислугою.
Нею виявилася Орися — рідна сестра мого чоловіка. Спочатку все було мило: вона заходила з чоловіком та дітьми «на чай», приносила куплені по дорозі цукерки й поводилася чемно. Але незабаром усе змінилося. Орися почала з’являтися все частіше — і завжди без запрошення.
«Привіт! Ти ж не проти, якщо ми сьогодні завітаємо? Тоді накривай стіл, ми через годину будемо!» — такі дзвінки стали звичними. Формально запитувала, але не чекала відповіді. Відмов не приймала. Навіть якщо я казала, що хворію, зайнята або просто хочу відпочити — вона ігнорувала.
І якби приходила сама. Та ні. Чоловік, троє галасливих дітей, іноді навіть їхній пес Барсик. І ні яблука, ні пакета соку — нічого. Сиділи до ночі, їли все, що було в холодильнику, а потім йшли, залишаючи за собою купу брудного посуду та мою виснажену душу.
Я почала ненавидіти свята. День народження, Новий рік, будь-які вихідні — все перетворилося на каторгу. Я готувала, усміхалася, терпіла, потім прибирала аж до другої ночі, а вранці — на роботу. Чоловік мовчав. Він не любив конфлікти й вважав, що «це ж сестра, потерпи».
І ось одного дня я не витримала. Я зрозуміла: якщо зараз не зупиню це — буде гірше. Я подзвонила Орисі й сказала:
«Орисю, ми сьогодні з чоловіком до вас завітаємо. Накривай стіл, приготуй побільше — я, до речі, хочу ще й із собою дещо взяти. І, будь ласка, щоб діткам було щось солоденьке, вони в нас із подругою голодні.»
«Еее… ну… може, іншим разом?» — занервувала вона.
«Ми вже в дорозі. Будемо через двадцять хвилин», — відрізала я й поклала слухавку.
Чоловік, дізнавшись про це, влаштував сцену й відмовився брати участь у «провокації». Я не наполягала. Взяла свою подругу Мар’янку — вона була лише «за», та ще й прихопила з собою двох своїх малят. Ми підхідно пішли до Орисі.
Я бачила, як за фіранкою мигнула тінь. Вона стояла біля вікна. Але двері нам не відчинили. Ні після стуку, ні після дзвінка. Тюль здригнувся й завмер. Я посміхнулася.
Ми з подругою пішли в кафе. Замовили вареники, торт і по келиху вина. Сміялися. Діти пустували, але на душі в мене було спокійно. Я, нарешті, відчула, що повернула собі дім, кордони й право вирішувати, кого я хочу бачити у своєму житті.
Відтоді Орися перестала дзвонити. Перестала приходити. Ні на свята, ні без приводу. Чоловік трохи образився, але потім змирився. А я — зітхнула.
Знаєте, не завжди треба бути доброю. Іноді, щоб зберегти себе, треба поставити крапку. Або хоча б навчитися зачиняти двері перед тими, хто давно в них не стукає, а вривається чобітьми.
Я вважаю, що вчинила правильно. А ви?
