«Ти б усе зіпсувала»: кілька років чоловік приховував, що дружин можна брати на корпоративи
Здавалося б, у родині не повинно бути таємниць. Особливо таких, які не мають жодного сенсу. Але мій чоловік роками брехав мені — холоднокровно, впевнено, навіть буденно. Казав, що на їхні корпоративи заборонено приходити з дружинами. Нібито це така політика компанії. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не любила галасливих вечірок, а після народження сина взагалі замкнулася у домашньому колі.
Але правда виплила раптом. І вона не просто боліла — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Олегом одружені лише п’ять років. Майже відразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки промайнули швидко — зі пелюшками, недосипанням, лікарняними. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Нам допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А от Олег… Він дедалі частіше затримується, іноді повертається лише вранці, сонний, з похмурим поглядом. Пояснює, що «завал» на роботі.
Три роки тому він влаштувався у солідну компанію. Хороша посада, зарплатня вдвічі вища за попередню. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство, на колег. Але щось мене свербило: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ні на виїзд за місто, ні на новорічне бенкетування. Завжди повторював: «У нас так не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів щось приховати — не пояснював би взагалі. А так — наче чесно попередив. Та й не до розваг було. Подруги — хто заміжня, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нуль. Вихідні — це прання, готовка, садочок, поліклініка.
А потім одного разу зустріла в аптеці колишню однокласницю — Мар’яну. Побалакали, зайшли в кав’ярню, розговорилися. Виявилося, її чоловік працює в тій самій фірмі, що й мій Олег. Ми навіть посміялися — який маленький світ. Я запропонувала зустрітися у п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, йдеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти удвох».
І в цю мить мені стало так холодно всередині. Я вдала, що знала про це, віджартувалася, пробурмотала щось про справи, але в душі все перевернулося. Виходить, він просто брехав. Всі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись утримувати голос рівним, почала розмову:
— Уяви, Мар’яна йде на корпоратив з чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Поглянув на мене якось іскоса. Потім почав наливати собі чай, м’яти серветку, відводити очі.
— Ну… це для новеньких. Їм не відмовляють. А ми вже з колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новенький.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби штовхнули. Виходить, я — завада. Виходить, з іншими він може бути собою, а зі мною — ні. Я негарна? Нерозумна? Не вмію підтримати бесіду? Чи він просто вважає, що я зіпсую його «веселощі»?
Краще б він промовчав. Брехня боляча, але й правда, сказана через роки, — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила: більше не запрошуватиму його на свої корпоративи. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Красиво вдягнуся. Будемо сміятися, розмовляти, танцювати.
Це, мабуть, не ідеальний вихід. Але нехай зрозуміє: так, як він вчинив, із дружиною не поводяться. Ні з тією, що у сукні на корпоративі, ні з тією, що вдома з температурою у дитини. Адже ми ж не вороги. Але зараз я почуваюся чужою. А чужих — не запрошують.
