8 квітня.
Сьогодні знову телефонувала сину. Людмила Андріївна, не час зараз їхати, згадай сама шлях далекий, цілу ніч у потязі, а ти вже не молода, каже Олег. І весна ж, на городі роботи повно напевно, навіщо цей клопіт зайвий?
Сину мій, ну як це навіщо? Ми ж з тобою сто років не бачилися. Й на дружину твою глянути хочеться, сам казав: треба мені з невісткою ближче познайомитися, не стрималась, сказала, як на душі.
Давай дочекаймося кінця місяця, добре? Скоро ж Великдень багато вихідних, ми самі до тебе навідаємось, заспокоїв мене Олег.
Я вже була мало не зібралася в дорогу, та погодилась зачекаю, не поїду. Лишилася вдома з надією.
Але ніхто так і не приїхав. Телефонувала синові двічі не бере. А потім сам набрав і сказав, що зайнятий дуже, тож не чекати мені гостей. Інтуїтивно відчула щось не так.
Так образливо стало… Адже я готувалася: і килими вичистила, і рушників понашивала, і домашнього наготовила. Сина невісточка жодного разу не бачила ще, від самісінької весільної звістки чекаю зустрічі.
Мого Олега я народила пізно, 30 вже було Ніколи не шкодувала, хоч скільки б складно не було, важко на роботах, грошей завжди бракувало аби він усе мав, як у людей. Не розкошували виживали. Але працювала де могла, щоб мій син ніколи себе чужим не відчував.
Олег після школи подався в Київ на навчання. Я навіть поїхала на заробітки у Польщу щоб підтримати його, допомогти із витратами на гуртожиток, харчі. Моє материнське серце раділо, коли надсилала йому конверти із гривнями.
Вже на третьому курсі син підробляти став. Після університету сам себе забезпечував.
Додому приїздив рідко раз на рік максимум. А я в Києві жодного разу не була навіть і соромно. Думала: як буде одружуватися, тоді вже точно поїду. Відкладала помалу, наскладала шістдесят тисяч гривень на весілля, подарунок, на дорогу.
Пів року тому дзвонить: Мамо, я женюся!
Але ти краще не приїзди: ми зараз просто розпишемось, а весілля далі буде, попередив Олег.
Сумно стало хотілося бути поруч, бачити цей день По відео познайомив з невісткою Даринкою. Гарна дівчина, доглянута, багата її тато бізнесмен. Я тільки раділа, що сину пощастило, що все добре.
Але час минає син не їде, мене до себе не кличе Я вже не витримала. Сама квиток купила, голубців накрутила, хліба спекла домашнього, банок різних наварила вирішила навідати дітей.
Ще з поїзда зателефонувала: Олеже, я до вас їду.
Мам, навіщо? Я на роботі, зустріти не зможу. Ось адреса таксі викличеш, байдуже відповів син.
Вранці я приїхала до Києва, таксі дорого коштувало, але вікнами дивилася на ранкову столицю гарно. Зустріла мене невістка навіть не всміхнулась, не обійняла. Лише сухо проводила на кухню. Олега вже не було він зранку на роботу пішов.
Я витягу все: картоплю, буряк, яйця, сушені яблука, мариновані грибочки й яблучне варення дивлюсь, синій погляд невістки байдужий, мовчазний.
Даремно ви це тягли, каже, ми такого не їмо. Я вдома рідко готую.
А чим же ви харчуєтесь? дивуюся.
Кожного дня доставка, відказує Даринка. Готувати я не люблю, на кухні потім запахи лишаються.
Не встигла прийти до тями, як заходить до кухні хлопчик років трьох.
Ось, познайомтесь, це мій син, каже Даринка. Назар.
Назарчик? перепитала я.
Ні, не Назарчик, а Назар. Не люблю, коли змінюють імена.
Як скажеш, Даринко
Я Дарина, не Даринка. В місті поважають імена, відрізала невістка.
Мені боляче стало. І навіть не за те, що в сина вже є чужа дитина, а через те, що нічого не сказав мені. Суцільні несподіванки.
На стіні величезний весільний портрет. О, хоч фотографії зробили гарні, якщо весілля не святкували, намагаюсь перевести розмову.
Як не було? На двісті осіб було, відповіла Дарина. Просто ви не приїхали, Олег казав, що ви хворіли. Може, то й на краще
Снідати будете?
Буду.
Поставила переді мною чашку чаю й кілька скибок «дорогого» сиру. Я такого не звикла. Дороги ж важка, цілу ніч не ївши. Кажу, може, яйця посмажу але невістка заборонила: запах у квартирі буде.
Хліб домашній теж не взяли мовляв, із сином на здоровому харчуванні.
Так прикро стало. На весілля чекала, стільки літ а мене посоромилися покликати. І гроші ті на дарунок на вітер
Пю чай. На кухні мовчанка, аж душно. Тут Назар прибіг, до мене тулиться, обійнятись хоче. Я йому баночку малинового варення простягаю кажу, буде до млинців частування.
Дарина вихопила банку: «Скільки разів казати? У нас правильне харчування, цукру не їмо!»
Я мало не заплакала. Чаю не допила пішла взуватись. Дарина навіть не поцікавилась, куди я йду.
Вийшла до підїзду, сіла на лавку. Заплакала з такою образою, якої в житті не знала.
Згодом бачу невістка винесла на смітник усю мою консервацію.
Почекала, поки підуть, зібрала банки й понесла на вокзал. Пощастило взяла квиток на вечірній поїзд.
Біля вокзалу зайшла до їдальні. Замовила борщ, шматок мяса, картопельку з хрумким салатиком. Заплатила не мало, але хіба я чогось не варта? Віддала сумки у камеру зберігання й пішла гуляти Києвом. Столиця здалася такою гарною, аж забула на мить про все.
У потязі не могла заснути сльози лилися Син не подзвонив не спитав, де я. Я б радше першого снігу в серпні сподівалась, ніж такої зустрічі з дитиною.
Він мій єдиний все в житті для нього. А тепер чужа і непотрібна. Думаю, що робити з тими 60 тисячами Віддати? Покажу, що мама завжди дбала. Чи залишити собі він не заслужив…
