«Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі»
– Усе, з мене досить! – гримнув кулаком об стіл Ігор, і порцелянові тарілки на кухні підстрибнули від удару. – Зроби так, щоб я більше ніколи її не бачив!
– Ти зараз серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від лютості. – А нічого, що я теж тут живу і маю право запрошувати, кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Отак от?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко вставши, перекинув стілець. Вийшовши з кухні, він з силою грюкнув дверима.
Маріна лишилася сама. Серце калатало у скронях. Слова чоловіка лунали в голові, як ляпас. «Поки живеш»… Як він сміє?
Ганна – її найкраща подруга з дитинства. Разом вони росли в Білій Церкві, ховалися від грози під спільним парасолькою, ночували одна в однієї, витягали з пригод, які й згадати без сміху важко. А тепер Ігор вимагає, щоб Маріна її викреслила?
Чому? Тільки тому, що Ганна не одружена? Тому, що вона не сидить вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що вона приймає подарунки від залицяльників? Це її життя, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Раніше він і сам сміявся! А тепер раптом – заборонити? На якій підставі?
Вона увійшла до вітальні, вирішивши розставити всі крапки над «і».
– Ігор, ми з тобою не договорили. Поясни, чого ти так розлютився на Ганну? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й цього не вистачало! Просто досить тягати її до нашого дому.
– Поясни.
– Ти й справді не розумієш? – він схопився, ніби збирався вибігти на вулицю прямо у капцях. – Твоя Ганна – пустоколова. Міняє чоловіків, як шкарпетки. Сидить на чужих шиях. А ти це схвалюєш. Ти з нею дружиш. Значить – підтримуєш.
Маріна з подивом кліпнула:
– Ігор, ти з глузду з’їхав?! Я тебе люблю, мені ніхто інший не потрібен!
– Авжеж. Люблю-не можу. А сама заздриш – і Ганні, і тій своїй Олені!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Олена?!
– А до того, що й її в моєму домі більше не буде!
Маріна завмерла. Усе стало на свої місця. Олена, молодша сестра, потрапила колись у гучну історію. Кілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда відкрилася, у родині стався скандал. Усі осудили Олену. А раптом – подарунок: чоловік поїхав з сім’єю до іншого міста й… залишив їй квартиру. Маленьку, але в центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Принаймні вчинив по-людськи». Ігорю, звісно, Маріна все розповіла, і, мабуть, не втрималася від захвату.
– Ну, скажи щось! – гримнув Ігор, виводя дружину з нерухомості.
– Скажу: Олена доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки приймати.
– Авжеж! Дістала квартиру – і задоволена. А ти хіба не заздриш? Твої самі очі сяяли, коли про це розповідала!
– Дурниці. А ти сам спробуй уявити, що в тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них квартиру. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.
– От і добре. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Ганні, ні Олені!
Маріна не відповіла. Вона пішла у ванну, увімкнула воду й заплакала. Від розпачу, безсилля, від того, що кохана людина не просто не чує – вона судить. Судить по уривках, по своїх фантазіях. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поруч, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
А що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися і зрадити тих, хто був поряд все життя? Варіантів, наче, і немає. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була найстрашнішою.
