**Щоденник:**
Не знаю, як забрати у Марії Степанівни ключі – її втручання руйнують мою родину.
У невеличкому містечку під Житомиром, де ранкові роси блищать на зелених галявинах, моє життя, яке здавалося щасливим, перевтілилося в щоденне випробування. Мене звати Оксана, мені 29, і я живу з чоловіком Тарасом та нашим маленьким сином Данилком у квартирі, що перетворилася на поле бою. Моя свекруха, Марія Степанівна, вривається до нашого дому, як буря, і я не знаю, як її зупинити, не розваливши сім’ю.
**Щасливість під загрозою**
Коли я виходила заміж за Тараса, я знала, що його мати – жінка з характером. Марія Степанівна завжди була центром родини: владна, енергійна, звикла, щоб усе було по-її. Але я любила Тараса, і думала, що ми впораємося. Після весілля ми переїхали в квартиру, яку нам подарували його батьки. Це був їхній щедрий жест, але з однією умовою – у Марії Степанівни залишились ключі. «Про всяк випадок», – сказала вона тоді, і я не надала цьому значення. Я ж помилялася.
Наш син Данилко народився два роки тому, і з того часу Марія Степанівна почала приходити до нас майже щодня. Я гадала, що вона хоче допомогти з онуком, і спочатку була вдячна. Але її «допомога» швидко переросла у контроль. Вона переставляла речі на кухні, критикувала, як я готую, і навіть вказувала, як виховувати Данилка. Я терпіла, бо Тарас просив: «Мамо, вона хоче нам добра». Але її втручання ставали нестерпними.
**Ранок, якого я боюся**
Щоранку я прокидаюся з тривогою, бо Марія Степанівна може з’явитися в будь-який момент. Буває, я ще не встала з ліжка, а вона вже на нашій кухні, брязкає посудом, варить «правильну» кашу для Данилка. Гірше того – вона заглядає у спальню, примовляючи: «Коли же дитина прокинеться?» Я почуваюся гостею у власному будинку. Одного разу я вийшла з душу в рушнику – і застала її, яка рилася у нашій шафі, шукаючи «відповідний» одяг для сина. Моя збентеженість, мій обур – для неї це пусте.
Я намагалася говорити з Тарасом, але він лише знизує плечима: «Мамо, вона просто любить онука. Не приймай близько до серця». Його слова – як ніж. Невже він не бачить, що його мати відбирає в нас особистий простір? Я відчуваю, що мій дім – не мій, моя родина – під її контролем. Марія Степанівна навіть вирішує, що їсть Данилко, у що вдягається, коли спить. А я, його мати, стаю лише тінню у власному житті.
**Таємний план і страх**
Недавно я наважилася: треба забрати ключі. Без них вона не зможе приходити, коли схоче. Але як це зробити? Попросити прямо? Вона образиться, назве мене невдячною, і Тарас, швидше за все, стане на її бік. Потай змінити замки? Це викличе скандал, і я боюся,
