Маряна стояла на кухні і мила посуд, коли туди увійшов Остап. Перш ніж увійти, він вимкнув світло.
Ще досить світло, не обовязково електроенергію марнувати, похмуро буркнув він.
Я ж хотіла запустити прання, тихо мовила Маряна.
Вночі поставиш, сухо кинув Остап. Коли тариф менший. І кран так сильно не відкривай, коли воду набираєш. Дуже багато витрачаєш, Маряно. Це ж не можна так. Хіба не розумієш, що ось так ми виливаємо всі наші гривні на вітер?
Він скрутив напір води. Маряна з сумом поглянула на чоловіка, потім зовсім вимкнула воду, обтерла руки рушником і присіла за стіл.
Остап, ти ніколи не замислювався, як ти виглядаєш з боку? запитала вона.
Та я щодня, тільки про це і думаю, різко, немов зі злістю, відповів Остап.
І що скажеш про себе?
Як про людину?
Як про чоловіка і батька.
Ну, чоловік, як чоловік, відрубав він. Батько теж як батько. Звичайний, як усі. Не гірший і не кращий. Для чого ти лізеш до мене з цим?
Ти справді вважаєш, що всі чоловіки й батьки такі, як ти? запитала вже тихіше Маряна.
Чого ти добиваєшся? Сварки хочеш?
Маряна знала, що дороги назад немає, і цей розмову варто довести до кінця. Поки він, нарешті, не збагне, що життя з ним стало мукою.
А знаєш, Остапе, чому ти досі живеш зі мною? спитала вона.
А чому маю я йти? уїдливо примружився Остап.
Бо, може, ти мене не любиш, тихо відповіла Маряна. І не любиш наших дітей.
Остап уже хотів щось відрізати, але Маряна не дала йому слова:
І не заперечуй, що це не так. Ти нікого не любиш, Остапе. І сперечатися немає сенсу. Я про інше хотіла поговорити. Чому ти досі не залишив мене й дітей
Ну і чому ж? кивнув він.
Через свою жадібність, мовила Маряна. Через ту страшну скнарість. Бо для тебе розлучення це перш за все великі фінансові втрати. Пятнадцять років разом. На що витрачені ці роки, за винятком того, що ми стали родиною і маємо дітей? Чого ми досягли?
Життя ще попереду, буркнув Остап.
Не все, Остапе, сумно сказала Маряна. Лише те, що залишилося За весь час ми жодного разу не були на морі, жодного разу не подорожували, навіть у межах України. Свій відпочинок проводимо в нашому місті. Не їздимо навіть до лісу по гриби. Знаєш чому? Бо це дорого.
Бо ми відкладаємо, кинув Остап. На майбутнє.
Ми? Може, це ти відкладаєш?
Для вас стараюся, відповів Остап.
Для нас? Для дітей і мене? Пятнадцять років ти береш усі спільні гроші й відкладаєш їх на наш рахунок?
Авжеж, для вас. Знаєш, скільки у нас грошей на рахунку?
У нас? Може, тільки у тебе на рахунку щось є… Але гаразд, давай перевіримо: дай мені кошти купити мені і дітям новий одяг. Адже і досі ношу сукню, у якій ішла під вінець, і те, що мені віддає дружина твого старшого брата. Наші діти доношують речі за своїми двоюрідними братами. Головне, я хочу винайняти окрему квартиру я втомилась жити з твоєю матірю.
Мама дала нам дві кімнати, зауважив Остап. Нема чого скаржитися. А діти… навіщо витрачатися на одяг, коли є речі від старших двоюрідних братів?
А мені? Мені теж підходить одяг дружини твого брата?
Для кого тобі наряджатися? Тобі тридцять пять років, ти мати двох дітей! Чи не час подумати про щось важливіше, ніж ганчірки?
А про що мені думати? спокійно перепитала Маряна.
Про сенс життя. Духовний розвиток, самоосвіту. Є ж важливіші речі за побут і дрібниці…
Тепер зрозуміло, кивнула Маряна. Ось чому всі гроші ти тримаєш при собі, не ділиш із сімєю: для нашого щасливого майбутнього? А ми тим часом повинні рости духовно?
Вам нічого довірити не можна, закричав Остап. Все витратите! А якщо щось трапиться жити на що будемо?
А коли ми почнемо… жити, Остапе? Чи ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, ніби це твоє «щось трапиться» давно настало?
Остап мовчав, злобно дивлячись на Маряну.
Ти навіть на милі й серветках економиш. З заводу насилаєш мило й крем, які там видають, мовила жінка.
Копійка гривню береже, буркнув Остап. Все починається з дрібниць. Нащо витрачатися на мило, крем, серветки чи туалетний папір?
Ну, хоч приблизно скажи, скільки ще чекати треба? Десять, пятнадцять років? Скільки ще нам жити з мрій про нормальний туалетний папір? Мені вже тридцять пять, а ми досі не почали «жити».
Остап мовчав.
Давай вгадаю: сорок? Може, ще пять років треба терпіти?
Остап мовчав.
А, може, й пятдесят? Чи не зарано? А шістдесят? О, тоді вже на рахунку буде купа гривень нарешті можна буде купити й собі, й дітям щось нове?
Остап усе мовчав.
Знаєш, Остапе, а що як ми не доживемо до шістдесяти? Ми харчуємось чим попало, бо дозволяємо собі лиш найдешевше. А настрій завжди паршивий, не помічав? З таким настроєм довго не живуть.
Жити окремо й харчуватись добре це матиме ціну, бо тоді не відкладатимемо, нарешті сказав Остап.
От тому я й йду від тебе, Остапе, рівно відповіла Маряна. Бо я втомилася від накопичень. Не хочу більше жити відкладенням. Ти це любиш, а мені це чуже.
А як ти житимеш? перелякався Остап.
Як-небудь проживу. Зніму квартиру, зарплати вистачить, ще й на одяг та їжу залишиться. Не треба буде слухати твої лекції про економію кожної копійки. Прати буду вдень, світлом користуватимусь без страху. Купуватиму туалетний папір найкращий і серветки будуть на столі завжди як у людей. У магазинах братиму, що до душі, а не тільки по акції.
А відкладати не будеш! вигукнув Остап.
Чому ж? Можу відкладати твої аліменти на дітей. Але, якщо чесно, відкладати нічого не буду. Не хочу. Я витрачу всі гроші, навіть твої аліменти, до останньої копійки. Житиму від зарплати до зарплати. На вихідні дітей водитиму до твоєї мами економія для мене очевидна, а сама тим часом гулятиму, у театри та ресторани ходитиму. А влітку на море. Куди саме, ще подумати треба, але однозначно вирішу. Лише звільнюся від цього життя.
В Остапа потемніло в очах. Йому стало моторошно. Він уже підрахував у думці, скільки залишиться в нього після виплат аліментів. Та найбільше його жахнули думки про морські мандрівки Маряни мовляв, це ж його гроші, викинуті на вітер.
Я ще головного не сказала, додала Маряна. Той рахунок, де всі ці роки лежали наші гроші, поділимо навпіл.
Як це? розгублено перепитав Остап.
Порівну. Скільки там за пятнадцять років? Гадаю, чимала сума. Я витрачу і ці гроші. Не збираюся відкладати на життя я збираюсь жити.
Остап беззвучно ворушив губами, спробував щось сказати, але нічого не виходило. Переляк скував його волю й розум.
Знаєш, Остапе, про що я мрію? Коли прийде час іти з цього світу, хочеться, щоб на моєму рахунку не було жодної копійки. Тоді знатиму: я взяла від життя й для себе, й для дітей усе, що могла.
Через два місяці Остап і Маряна розлучились.
