Колись давно, коли ще мала свій крамничку з одягом у Львові, трапилася мені така історія. Був уже вечір, час зачинятися, як раптом зайшла вагітна жінка. Вона довго ходила між полицями, перебираючи сукні, ніби шукала щось особливе. Я вже хотіла попередити, що скоро закриваюсь, але вона почала розповідати.
Виявилося, що її чоловік покинув із двома дітьми, а тепер вона, вагітна, мусить переїжджати з найманої хати до батьків. Грошей ледве вистачає, а про новий одяг і мови не йшло усе старе вже не сходиться. Для аборту пізно, треба народжувати. Вона шукала найдешевшу сукню, але навіть на це не мала гривень.
Я слухала й розуміла її біль. Втомлена, подумала: «Не вбіднію, якщо подарю їй одну сукню». Вона так зраділа, наче їй піднесли цілий скарб. Її очі сяяли вдячністю, і вона пішла.
Час минув, я забула про ту зустріч. Але одного разу до крамниці зайшла знайома жінка. Посмішка її була теплою, але я не могла згадати, де ми бачилися. Вона дістала з простої торбинки невеликий пакунок і почала говорити:
Памятаєте, я була вагітна, прийшла до вас, але не мала грошей на сукню? Ви мені її подарували. Тоді ви сказали, що все буде добре, що життя дає лише те, що ми можеме винести. Ваші слова стали для мене опорою. Я народила дитину, тепер у мене троє дітей. Живу сама, але все добре. І я вірю, що буде ще краще. Дякую вам.
Ми обійнялися, побажали одна одній щастя. Коли вона пішла, я розгорнула пакунок там лежали крила. Прості, немудрі, такі, як носять ангели. Мені стало соромно. Я згадала, що тоді подарувала сукню скоріше від бажання позбутися чужих клопотів, а не зі справжньої доброти. Але для неї я стала ангелом тим, хто вислухав, підтримав, подарував трохи надії.
Виявляється, так мало треба, щоб допомогти комусь піднятися з темряви. Іноді достатньо кількох теплих слів, щирої посмішки і життя вже не здається таким важким.
