«Ти б усе зіпсувала»: кілька років чоловік приховував, що можна брати дружин на корпоративи
Здавалося б, у сім’ї не повинно бути таємниць. Особливо таких, які не мають жодного сенсу. Але мій чоловік роками обманював мене — холоднокровно, впевнено, майже буденно. Він казав, що на їхні корпоративи заборонено приходити з дружинами. Мовляв, така у них у фірмі політика. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не була шанувальницею галасливих свят, а після народження сина й взагалі загнуздалася у домашніх клопотах.
Та правда виплила несподівано. І вона не просто вразила — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Олегом одружені лише п’ять років. Майже одразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки промайнули швидко — з пелюшками, недосипанням, лікарняними. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Нам допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А от Олег… Він все частіше затримується, іноді повертається лише вранці, сонний, з блукаючим поглядом. Пояснює, що «завал» на роботі.
Три роки тому він влаштувався у солідну компанію. Гарна посада, зарплата вдвічі вища за попередню. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство, на колег. Лише одне мене дратувало: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ні на виїзд за місто, ні на новорічні посиденьки. Постійно повторював: «У нас не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів щось приховати — не пояснював би взагалі. А так — ніби чесно попередив. Та й не до розваг було. Подруги мої — хто заміжні, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нуль. Вихідні — це прання, готовка, садочок, поліклініка.
Якось у аптеці зустріла однокласницю — Мар’яну. Побалакали, зайшли в кафе, розговорилися. Виявилося, що її чоловік працює у тій самій фірмі, що й мій Олег. Ми навіть посміялися — такий маленький світ. Я запропонувала зустрітися у п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, підеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти удвох».
І тут мені стало так холодно всередині. Я вдала, що знаю про це, віджартувалася, пробурчала щось про справи, але все в мені перевернулося. Значить, він просто брехав. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись говорити спокійно, почала розмову:
— Уявляєш, Мар’яна йде на корпоратив із чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Подивився на мене якось із-під лоба. Потім почав наливати собі чай, м’яти серветку, відводити очі.
— Ну… це для новеньких. Їм не відмовляють. Ми ж із колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новенький.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби вдарило. Значить, я — завада. Значить, з іншими він може бути собою, а зі мною — не можна. Я негарна? Дурна? Не вмію підтримати розмову? Чи він просто вважає, що я зіпсую його «веселощі»?
Краще б він мовчав. Брехня боляча, але й правда, сказаКраще б він мовчав: брехня боляча, але й правда, прогоріла через роки, обпалює ще гірше.
