П’ять років мої сини не з’являлися в мене: але варто було вирішити записати квартиру племінниці — вони тут як тут.
У мене двоє синів, троє онуків, дві невістки — і попри це я жила, як самотня. Варто було обмовитися, що хочу відписати житло племінниці, як вони раптом згадали, що мають матір. Прибігли, влаштували сцену. І стало остаточно ясно — їм від мене потрібні лише стіни.
Коли народилися мої хлопчики, я тішилася — думала, стануть опорою на старість. Виявилося, помилилася. Піклується про мене не рідна дитина, а племінниця — у якої, до речі, є власні батьки: мій брат і його дружина.
Можливо, ми з чоловіком десь помилилися, не встигли виховати гідних синів. Поки їхній батько був живий, вони хоча б інколи завідували. А як тільки його не стало — зникли. Вже п’ять років, як я їх не бачила.
Живуть вони, до речі, у тому ж місті. Не за рогом, а всього сорок хвилин автобусом. Обидва одружені, в обох сім’ї. У мене двоє онуків і онучка, яку я навіть разу не пригорнула. А мені важко — з віком ноги болять, після травми ледь пересуваюся. Додзвонитися до них — ціла епопея. Кожного разу обіцянки: «Незабаром завітаємо, допоможемо», — але далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я вирішила все ж попросити допомоги. Треба було лише підлатати стелю. Подзвонила одному сину — пообіцяв. Дзвоню другому — теж пообіцяв. Жоден не прийшов. Довелося викликати майстра. Заплатила, не жаліючи — гроші то не головне. Але серце розривалося: невже для власних дітей я стала чужою?
Потім зламався холодильник. Я в цих справах нічого не тямлю, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — нехай сходять зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була проста: «У магазині тобі все пояснять». Довелося телефонувати братові — приїхала його донька з чоловіком, допомогли.
А потім почалася пандемія. Сини стали дзвонити раз на місяць, питали: «Ну, як ти там?» — і все. Давали поради — «нікуди не ходи, замови продукти з доставкою». А як це зробити — не пояснили. Племінниця ж сама все мені показала. Вона батькам щодня телефонує, замовляє їжу, ліки, дбає. І мене не залишила.
Зрозумівши, що мої діти кинули мене одну, вона почала дзвонити, завідувати. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа зі мною, коли я хворіла. Навіть просто приходила — випити зі мною чаю, побалакати. На всі свята запрошувала до себе: у неї власна родина, брат, батьки — і я. Її донечка називає мене бабусею.
І я подумала: а чому б не лишити квартиру їй? Вона нічого не просить, але робить усе від душі. Я хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — вдячність.
Коли вже збиралася йти до нотаріуса, зателефонував старший син. Запитав, куди йду. Я чесно відповіла. І тоді почалося: крики, докори, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Вислухала — і пішла далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онучку. Принесли пиріг. Здавалося б — диво. Тільки справа, звичайно, була не в любові. Вони одразу перейшли до головного: почали переконувати, що племінниця мене вижене. Що вона не рВони навіть не зрозуміли, що саме їхня зрада змусила мене обирати тих, хто серцем близький.
