Коли ми з Максимом зайшли до квартири Софії, мене одразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжним домашнім хлібом, смаженою салом із часником та спеціями, які ніби грали у повітрі. Я зупинилася у дверях, закрила очі й вдихнула глибше — це був запах затишку, свята та чогось чарівного. А коли подивилася на стіл, то й зовідти втратила дар мови. Там стояли страви, які можна було б виставити у музеї української кухні. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи брати тарілку.
Софія, моя давня подруга, завжди була майстринею готувати, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Максимом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без прикладів, щоб побазікати та провести вечір разом. Я, зізнаюся, чекала чогось простого: ну, салатик, може, печена курка, чай із печивом. Але те, що я побачила, було справжнім козацьким бенкетом. Стіл просто гнувся від угощень: рум’яна домашня ковбаса, картопля, запечена із салом та часником, овочі, викладені, як на картині, та пиріг із хрусткою скоринкою, від якого пахло медом і корицею. А ще січені з салом у малесеньких глиняних горщиках — і кожен, як з’ясувалося, був маленьким шедевром.
«Софійко, ти що, шинк відкриваєш?» — вилетіло в мене, не в силах відвести очі від цього видовища. Софія лише засміялася й махнула рукою: «Та ну, Даринка, просто захотілося вас потішити. Сідайте, зараз спробуємо!» Максим, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, вже тягнувся до виделки, але я його зупинила: «Постривай, я спіль сфоткаю, таке треба в інсту запостити!» Софія скривилася, але було видно, що їй приємно. Вона завжди така — готує від душі, а потім робить вигляд, що це дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почав узагалі свято. Я спробувала ковбасу — вона розтавала у роті, з легким присмаком кмину та ще чогось, що я й не змогла розпізнати. «Софійку, це що за чаклунтво?» — запитала я, а вона, усміхнувшись, відповіла: «Та це ж бабусина мудрість і трохи хитрості!» Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть простий салат із помідорів та огірків у неї став чимось божественним? Максим, який зазвичай їсть мовчки, раптом видавив: «Софіє, якщо ти так щодня готуєш, то я до тебе на ПМЖ переїжджаю». Ми всі зареготали, але я помітила, що він вже прикидав, як би взяти собі додатково.
Поки ми їли, Софія розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона провела на кухні цілий день, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Оцей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки трохи модернізувала». Я слухала й думала: як у неї вистачає терпіння? Я, якщо чесно, на кухні більше півгодини не витримаю. Моє фірмове — вареники з магазину, і то якщо з поліетилену не забути вийняти. А тут — ціла оркестровка смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господарку.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Софія. Не тільки їжа, а й увесь її дім ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка із польовими квітами, свічки світилися, створюючи затишок, а з колонок тихо лунала українська пісня. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала себе так розслаблено. Навіть Максим, який після вечері зазвичай лізе в телефон, сидів, посміхався і розповідав історії з армії. Софії вдалося перевести звичайний вечір у справжнє свято.
Десь між другою порцією пирога і чашкою м’ятного чаю я запитала: «Софійку, як ти все встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!» Вона задумалася і відповіла: «Знаєш, Даринко, для мене кухня — це як відпочинок. Я вмикаю музику, чищу овочі, мішу тісто — і всі проблеми зникають. А коли бачу, як ви їсте, розумію, що воно того варте». Я подивилася на неї й подумала: от би мені хоч трішки її таланту. Може, тоді б я теж навчилася ліпити вареники, а не замА потім я згадала, що в холодильнику в мене вже тиждень лежить пачка готового тіста, і вирішила, що спробую зробити хоча б сирники — адже почати треба з чогось простого.
