— Привіт, Марічко. Скільки вже минуло? П’ятнадцять років? Чи більше?
— Мабуть, більше. Але ти ніскільки не змінилась.
— А ти змінилась. Розквітла.
Валентина вдивлялася в обличчя колишньої подруги, і їй було важко повірити, що вони справді зустрілися. Не просто бачилися, а зіткнулися у школі танців, куди привели своїх дітей на пробне заняття.
— Дякую, Валю, — ледь посміхнулася Марічка.
Вона хотіла зробити Валентині комплімент, але слова закінчилися ще тоді, п’ятнадцять років тому, коли вони востаннє говорили. Тяжко тоді було, і досі Марічка згадувала той розмову із болем.
— Кого привела? — поцікавилася Валентина. — Сина чи доньку?
— Дочку. Віронька, десять років. А в тебе?
— Теж донечка, їй дев’ять минуло. Ти від Ярика народила? Одружилися ви чи ні?
Марічка здивовано подивилася на Валентину. Невже вона й досі думає, що подруга могла відбити у неї коханого та ще й одружитися з ним?
— Давай спустимося в кафе. Почаємо кави, поговоримо.
Валентина занервувала. Мабуть, сидіти разом із колишньою подругою, яку колись вважала зрадницею, їй не дуже хотілося. Проте, подумавши, вона все ж таки кивнула. Пройшли роки, у кожної своє життя — навіщо тримати образи?
— Давай.
Спустилися мовчки, поглядаючи одна на одну. Обидві хотіли знати, як склалося життя у іншої, але поки мовчали.
Поговорили про все і ні про що. Виявилося, що Валентина повернулася до рідного міста з чоловіком і донькою два роки тому — її мама захворіла, потрібен був догляд.
— Було нелегко, — зітхнула вона, — але Іван у мене чудовий. Добрий, турботливий. Я щаслива, що зустріла його.
Марічка усміхнулася. От і добре, у Валентини все склалося. Значить, вона більше не злиться? Але не минуло й хвилини, як та знову запитала:
— А ти? Вийшла заміж за Ярика? Щаслива з ним?
Марічка гірко подивилася на подругу. Навіщо життя так ускладнює речі? Дві подруги, дружбу яких почала ще дитяча пісочниця, потім садочок, школа… І все зруйнувалося через дурне непорозуміння.
— Валю, ти й справді думаєш, що між мною та Яриком щось було? Ми ж говорили, я намагалася тобі пояснити.
Валентина стиснула губи, як у дитинстві, коли ображалася.
— Я про вас і не думала, — буркнула вона, і Марічка відчула брехню. — У мене давно своє життя.
— Ти роками жила з думкою, що я вийшла за нього заміж, а тепер кажеш, що не згадувала?
Валентина криво посміхнулася, відвела погляд. Марічка пильно спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти: чи пробачила вона її?
— Я справді не згадувала, — повторила Валентина. — Тоді я просто викреслила вас обох із життя. А твої слова про те, що між вами нічого не було — для мене це була брехня.
«Значить, не пробачила», — із сумом подумала Марічка, а потім дістала телефон і показала фотографії.
— Дивись. Це мій чоловік Віктор. Той самий Вітько Шевченко, над яким ти сміялася, називаючи його ботаніком.
Валентина розглядала фото, очі її розширилися. Вона збільшувала знімки, вивчаючи кожну деталь, потім здивовано подивилася на Марічку.
— Ти й справді вийшла за нього? У тебе діти від нього?
Марічка усміхнулася:
— Донька і син. Андрійкові скоро тринадцять, Віроніці — десять. Я щаслива, Валю. І ніколи не було в мене нічого з твоїм Яриком. Він сам це вигадав, щоб нас посварити.
Валентина знову стиснула губи, а Марічка розлютилася. Скільки можна пережовувати минуле? Їхня дружба могла б тривати досі, якби не втручання Ярика.
П’ять років, коли вони познайомилися на дитячому майданчику. Спочатку посварилися через ляльку, але Марічка віддала її Валі — і з того дня вони стали нерозлучними.
Зростали разом. Один дитсадок, одна школа, далі університет. На другому курсі вони зустріли Ярика. Він був новим, перевівся з іншого міста, і Валентина одразу закохалася.
— Марішко! Я закохана! — призналася вона через тиждень. — Він такий чудовий!
Марічка раділа за подругу. До Ярика у Валі не було хлопців, тому вона підтримувала її.
— Думаєш, щось вийде? — запитала Марічка, а Валя несподівано насупилася.
— А ти вважаєш, що тільки у тебе може все виходити?
Марічка здивувалася. Звідки ця злість? Раніше Валя ніколи не докоряла їй успіхами у хлопцях.
З того дня відносини стали псуватися. Марічка зрозуміла причину: Валентина ревнувала до Ярика, який дружив із ними обома.
Під Новий рік Ярик зізнався Марічці в коханні.
— Ти ж зустрічаєшся з Валею, нащо ці слова?
Він цинічно посміхнувся:
— Зустрічаємось? Ну, разів зо два переспали — це не стосунки.
Марічку знудило. Він був гарний, впевнений у собі, але без честі.
— Ти думаєш, я можу зрадити подрузі?
— Вона закохана? — знущався він. — МеніВони вийшли зі школи разом, дочки бігли попереду, сміючись, і Марічка раптом відчула, що нарешті зможе дихати легко — минуле залишилося позаду, а попереду чекало щось нове й світле.
