У невеличкому містечку під Львовом, де ресторанні вогні ваблять шанувальників смачної їжі, моє життя у 32 роки затемнене конфліктом із свекрухою, який глибоко вразив мої почуття. Мене звуть Соломія, я одружена з Ярославом, дітей у нас нема, але я вкладаю душу у свою роботу кухарки в престижному закладі. Нещодавно господар ресторану попросив мене приготувати торт для ювілею його літньої матері, і я зробила це із любов’ю. Але коли я подарувала такий самий торт матері свекрухи, вона поставилася зневажливо до моєї творчості, і тепер я не знаю, як подолати образи…
Родина, де я хотіла бути своєю
Ярослав – моя опора. Ми разом уже п’ять років: він працює диспетчером, а я готую десерти, і це моє покликання. Свекруха, Надія Борисівна, мешкає зі своєю матір’ю, вісімдесятирічною бабусею Ганною Олексіївною, у сусідньому районі. Надія Борисівна завжди була вибагливою, але я старалася бути чемною: заходила в гості, допомагала з хазяйством, поважала її матір. Ганна Олексіївна – добра, та слабувата, і я хотіла зробити їй приємне на день народження.
Моя робота – це мистецтво. Мої десерти отримують схвалення гостей, і я пишаюся цим. Коли власник ресторану, Тарас Ігорович, попросив: «Соломійко, у моєї матусі завтра ювілей, зробиш для неї щось чарівне?» – я з радістю погодилася. Я спекла вишуканий торт – з ніжним кремом, ягодами та тонкими деталями. Вона була в захваті, а Тарас Ігорович подякував мені премією в гривнях.
Подарунок, який став приниженням
Натхненна, я вирішила приготувати такий самий торт для Ганни Олексіївни на її вісімдесятиріччя. Я витратила весь вечір, обираючи найкращі інгредієнти, прикрашаючи його з душею. У день свята ми з Ярославом приїхали до свекрухи. Я з гордістю вручила торт, розповівши, як готувала його спеціально для її мами. Ганна Олексіївна посміхнулася, але Надія Борисівна одразу ж зморщилася: «Соломіє, це що, твій ресторанний витвір? Та в тебе там суцільна хімія, старим людям таке шкодить. Краще б простий пиріг спекла, без цих витребеньок».
Я завмерла. Хімія? Мій торт, у який я вклала серце, був з натуральних продуктів! Ганна Олексіївна спробувала шматочок і промовила: «Соломійко, дуже смачно», але свекруха перебила: «Мамо, не їж, тобі цукор не можна». Вона сховала торт у холодильник, навіть не дозволивши нарізати, і дістала свій пиріг, захваливаючи: «Ось це справжня їжа, без цих модних штучок». Я відчула, як сльози підступають, але мовчала, щоб не зіпсувати свято.
Біль і зневіра
Дома я розповіла Ярославу. Він лише знизав плечима: «Соломійко, мати не хотіла тебе образити, вона просто турбується за здоров’я бабусі». Турбується? Вона принизила мою працю на очах у всіх! Надія Борисівна не вперше так робить. Вона критикує мою роботу, називає її «не жіночою», натякає, що мені варто народжувати, а не «торти мазюкати». Мій торт, який здивував матір ресторатора, для неї – лише «хімія» та «позашлюбні витівки».
Моя подруга Мар’яна каже: «Соломіє, годі їй щось дарувати, вона не цінує». Але я хотіла принести радість Ганні Олексіївні, а не свекрусі. Ярослав просить не загострювати: «Мати вже така, звикай». Але як звикати, коли її слова болять? Я боюся, що вона так само ставитиметься до моїх майбутніх дітей, знецінюючи все, що я роблю. Ганна Олексіївна заслуговує тепло, але я не хочу, щоб мої зусилля топтали.
Що робити?
Я не знаю, як позбутися цього гніту. Поговорити з Надією Борисівною? Вона ніколи не вибачається, для неї я завжди «не дотягую». Попросити Ярослава заступитися? Він уникає сварок із матір’ю, і я боюся, що він звинуватить мене у загостренні. Перестати дарувати подарунки? Але я люблю Ганну Олексіївну і не хочу, щоб вона страждала через доньку. Чи мовчати, ковтаючи образи? Але я втомилася від почуття власної нікчемності.
У 32 роки я хочу, щоб мою працю поважали, щоб мої подарунки приносили радість, щоб мій чоловік був на моєму боці. Надія Борисівна, можливо, піклується про матір, але її слова руйнують мою впевненість. Ярослав, можливо, любить мене, але його мовчання робить мене самотньою. Як захистити свої почуття? Як змусити свекруху припинити зневажати мене?
Мій крик про прийняття
Ця історія – мій крик про право бути почутою. Надія Борисівна, можливо, не бажає зла, але її слова ранять. Ярослав, можливо, хоче миру, але його бездіяльність – це зрада. Я хочу, щоб Ганна Олексіївна раділа моїм подарункам, щоб мою працю цінували, щоб мій дім був місцем підтримки, а не образ. У 32 роки я заслуговую поваги, а не доріканнь.
Я – СолЯ знайду в собі силу, щоб більше не дозволяти нікому принижувати те, що я створюю.
