16 лютого 2024
Я часто згадую, як усе кардинально змінилося у нашій родині після того, як наш син одружився. Тепер він, здається, зовсім забув дорогу до нашої оселі, бо весь час проводить у тещі. У неї постійно знаходяться якісь невідкладні справи, для яких потрібна саме його допомога. Дивуюся, як вона взагалі жила, поки донька не вийшла заміж за нашого сина!
Минає вже понад два роки з того дня, як син став одруженим чоловіком. Відтоді молоді живуть окремо у квартирі, яку ми колись купили синові, коли той поступив в університет у Львові. Від раннього дитинства ми з чоловіком підтримували сина, ніколи не відмовляли у розумінні. Він ще до весілля, можна сказати, став самостійним: квартира була близько до роботи, то й переїхав зарані, навчився сам усе вирішувати.
Я не скажу, що моя невістка, Ярина, мені не подобалась, просто тоді було відчуття, ніби вона ще не дозріла до подружнього життя, хоча була лише на два роки молодша за сина. Ярина часом поводилась, як маленька дитина, була примхливою, іноді просто нестерпною у своїх забаганках. І тоді я думала як це мій такий добрий син буде з цим «дитям» будувати життя?
Коли познайомилась із Яриною ближче, а особливо з її матір’ю, Галиною Василівною, почала розуміти більше. Теща, хоч і моя ровесниця, сама, наче велика дитина. Мабуть, у кожного траплялося стикатись із людьми, які, не дивлячись на роки, залишаються по-дитячому безпорадними. Галина Василівна саме з таких: інфантильна, розгублена, вічно чекає на чиюсь допомогу, а до того ж вже шостий раз розлучена.
Між мною і тещею сина майже не було спільних тем: живе вона у своєму світі, хоч і старається виглядати приязною. Спілкування обмежувалось взаємними привітаннями на весіллі, і на тому все.
Ще перед весіллям Ярина почала часто тягати сина до мами: то кран десь тече, то розетка іскрить, то полиця зі стіни впала. Вперше я промовчала: думається, без чоловічої руки в домі нічого не йде як слід допомога справді потрібна. Але з часом із тією квартирою у тещі ніби біда: то одне, то друге, то пяте, то десяте. Син почав все рідше навідуватись до нас під приводом, що йде в гості до тещі бо треба допомогти. Останнім часом і свята, і вихідні проводять там, а у нашій оселі залишилися ми з чоловіком та бабусею Марією.
Одне діло коли син забув про сімейні свята, але зовсім інше коли почав ігнорувати наші прохання про допомогу. Памятаю, як минулої осені ми купили новий холодильник і попросили сина допомогти занести його у квартиру. Спочатку погодився, а потім подзвонив: Мамо, не виходить, Ярина хоче, щоб ми прийшли до її мами, в неї пральна машина потекла.
Коли я зателефонувала ще раз, почула у слухавці, як Ярина незадоволено каже: Твої батьки не могли доставку замовити? А коли син таки прийшов, був злий:
Тато, ви справді не могли викликати вантажників? Тепер я сам маю тягнути усе на собі
Я дуже засмутилася і задумалась: чому теща не може запросити майстра? Невже у її світі немає сантехніків, електриків? Син зітхнув ні, мамо, вона боїться, що її ошукають, взяли б гроші, а нічого не зроблять.
Тут чоловік не витримав і каже: Може вона у техніці нічого не тямить, а от пасти когось майстриня. Син образився на тата, зібрався й пішов, навіть не попрощавшись. Я тоді не встряла, хоча й розуміла чоловіка: невістка з тещею постійно сидять на шиї у сина, він і сантехнік, і електрик, і вантажник а ми йому вже не потрібні.
Після цієї сварки син два тижні не говорив із батьком. І чоловік не хотів йти на примирення перший, і син уперся, мовляв, хай тато перший попросить пробачення. І я залишилась затиснута між ними і розумію чоловіка, бо має рацію, і сина шкода, бо відтяжка чужого впливу нас віддаляє. Не хочу втратити сина через таку дурницю.
Чоловік ображався, син також, а щаслива залишилася лише теща. Дивно, як життя розставляє пріоритети: хтось виграє у цій грі на сімю, а хтось залишається збоку. Горюю, та сподіваюся, що ми ще повернемо свого Віталія до сімейного вогнища, як би не старалася Галина Василівна зі своїми невідкладними справами.