Коли свекруха дізналась, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося потім, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго заощаджували на власне житло. Я працювала в стабільній міжнародній компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в нашій сім’ї все було по-справедливому — спільний бюджет, спільні цілі. Мрія про власну оселю нас об’єднувала, і здавалося, ніщо не може стати на перешкоді. Поки про це не дізналася його родина.
У мого чоловіка четверо сестер. У цій сім’ї чоловік — це не просто брат, а опора, спонсор і вирішувач усіх проблем. З юності він допомагав кожній — то оплатити навчання, то купити телефон, то просто «позичити до зарплати», яка ніколи не поверталася. Я все це бачила, мовчала і терпіла. Розуміла — рідні, треба допомагати. І сама іноді надсилала гроші своїм батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли потрібна сума була зібрана, ми почали шукати житло. В основному шукала я — у чоловіка було багато роботи, додому він повертався пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати, вибрати найкращий варіант, бо дійсно хотіла якнайкраще для нас обох.
Одного разу його мати запросила нас на свято — молодша дочка закінчувала школу. Ми приїхали, повечеряли, і під час застілля свекруха раптом завела розмову:
— Скоро, сподіваюся, мій синочок переїде до своєї квартири… Стомилась я по гостях мотатися, — промовила вона з усмішкою.
Тут мій чоловік із гордістю повідомив, що ми вже вибираємо житло, і що саме я займаюсь пошуком.
Ви б бачили, як в одну мить змінилася її міміка. Від широкої усмішки не залишилося й сліду. Вона окинула мене важким поглядом і крижаним тоном заявила:
— Це, звісно, добре… Але тобі б, сину, зі мною радитися. Я життя прожила, я краще знаю. Ти що, дружині навмання доручив таку справу?
А старша сестра її підтримала:
— Так-так. Ця твоя дружина — егоїстка. Тільки про себе думає. Ані копійки нікому з нас не допомогла. Квартира їй важливіша за родину!
Я ледь не поперхнулася від такої зухвалості. Хотілося випалити все, що думаю: що якщо їм так потрібні гроші, нехай ідуть і заробляють. Але стрималася. Просто продовжила їсти, мовчки, не вступаючи в суперечку. Я була надто шокована. Не очікувала такого удару за святковим столом.
А потім свекруха встала, схопила сина за руку і відвела на кухню. «Треба поговорити», — кинула на ходу. А за столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
— Ми з братиком будемо жити в його новій квартирі. У нас буде своя кімната.
У мене навіть у скронях застукало. Я вже не стримувалася, просто встала і пішла в коридор. Збирати речі не довелося — ми поїхали додому на таксі.
Ввечері я намагалася поговорити з чоловіком. Але він був якимсь чужим. Сидів мовчки, а потім раптом сказав:
— Нам треба розлучитися.
— Що?
— Так буде краще. Я мушу подумати про родину… про свою родину.
Наступного дня він зібрав речі і пішов. Через два тижні подзвонив і вимагав, щоб я перевела йому «його половину» наших заощаджень. Я перевела. Без істерик. Без принижень. Без сліз. Просто поставила крапку.
За пару місяців я купила квартиру. На своє ім’я. За свої гроші. Так, було важко, так, довелося перераховувати кожну гривню, від чогось відмовитися, але я впоралася. Він, як мені розповіли потім, залишився жити у матері. Сестри, звісно, швидко розібрали його «частки»: одну позичили, другу попросили, третю випросили. Від мрії про власну оселю у нього не залишилося й сліду.
Але це вже не моя історія. Моя історія — це урок. Урок про те, що якщо чоловік не вміє відокремитися від своєї родини, він ніколи не стане твоїм. Що якщо він дозволяє іншим керувати вашими спільними рішеннями — це вже не сім’я. І що ніякі гроші, ніякі компроміси не врятують союз, де ти одна будуєш, а інші — руйнують.
